Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Зустріч, про яку ми не думали

Мене це злило. Кожне його повідомлення підливало масла у вогонь. Якась там подруга... "Просто подруга". Угу... Я спалахнула в секунді. Мої пальці тремтіли від злості, коли я набирала відповідь, але слова виходили сухими, гострими, рваними. Він вдавав, що не розуміє. Уникав прямої відповіді. Не міг відмовитися від неї. Бо не хотів. Заради кого? Точно не заради мене. Рука сама потягнулася до кнопки "Заблокувати". Я знала - так і мало закінчитися. Це було лише питання часу.
Цієї ночі не було книги, яка б відволікала. Не було сну. Лише гіркий післясмак того, що залишив після себе цей незнайомець з інтернету. Я впивалася цим спілкуванням. Воно п'янило мене. А тепер - жорстке похмілля. Серце трепетало в грудях. У горлі застряг ком. Очі стали вологими. І я не стала стримувати сліз.
Він не писав. Пройшло три дні. Я не могла відвикнути від думки перевірити телефон. Вечорами чогось не вистачало. Його повідомлень. Його голосу. Я вже жалкувала про свій вчинок. Мені хотілося, щоб він зробив перший крок. Він завжди знав, як мене примирити. Він перетворював мої образи у веселу піну з емоцій. Невже так важко написати? Знову, як завжди, обговорити ситуацію? Розкласти все по поличках, розібрати по фактах і прикладах? Чому ти не написав? Так легко відпустив моє спілкування?
Я вдивлялася у порожній екран. Він не змінився за три дні. Не було жодного нового повідомлення. Я хотіла відкрити чат. Знову перечитати старі, веселі повідомлення. З того часу, коли ми лише пізнавали один одного. Я відкрила чат... І побачила холодний напис:
"Ви заблокували цього абонента."
- Твою ж... - я завмерла, а потім пирснула зі злості сама на себе - Блін, я ж його заблокувала!
Звісно, не буде нових повідомлень. Він заблокований. Я застигла. Відчувала, як серце калатає в грудях. Як в голові проноситься думка:
"А що, якщо він писав?!"
Що, якщо там є повідомлення? Я натиснула "Розблокувати", затамувавши подих. Зараз... Зараз прийдуть всі ті повідомлення, що він писав мені...
Повідомлень не було. Я розблокувала і нічого не змінилося. Зовсім не те, що я очікувала. Мене знову огорнуло хвилею образи і злості до нього. Так і не написав. За три дні, жодного повідомлення! Ось значить як. Всі ті слова були лише солодкою пелиною, що закривала мені очі. Бажання написати першій вивітрилося. Поступилося місцем новим образам.

...

Весь наступний день, ремонтуючи авто, я був поглинутий думками про вчорашній вечір. Спершу злість не відпускала. Але потім... Я вже не сердився. Можливо, і справді я зайве сказав. Можливо, занадто різко зреагував на її подарунок. Вона ж була така весела, коли хотіла похвалитися ним мені. А я сприйняв все холодно і гостро. Можливо, десь підвищив тон. Можливо, ляпнув щось образливе. Чи, можливо, всього цього не було, але мені все одно хотілося обговорити все ще раз. Спокійно. Без зайвих емоцій. Ввечері знову перевірив чат. Заблокований. Я зітхнув, нахилившись над телефоном. І все ж... Я написав:
- Привіт. Я сподіваюся, ти не будеш сердитися на мене довго. Відпиши, як тільки буде бажання. Я справді чекаю цього.
Я хотів вірити, що пройде час, вона охолоне, розблокує, і тоді... Тоді всі повідомлення дійдуть. І ми зможемо повернути все, що було. Все те, чим я дорожив. Все те, що втратив через необережний рух.
Раннього ранку, перед тим як вимкнути телефон, я залишив ще одне повідомлення:
- Я сьогодні на "виход". Відпиши, давай поговоримо, коли я повернуся.
І все. Телефон відключено. Наступний пункт - КСП. Потім позиції. Робота, яка змушує забути про все інше. Штурм за штурмом. Ніякої ротації. Ніякого відпочинку. Я застряг на позиції на п'ять днів. П'ять днів поту і крові піхоти. П'ять днів невпинної роботи наших розрахунків. П'ять днів, коли ти не маєш права думати про щось інше, крім того, що перед тобою. П'ять днів, поки ми нарешті не збили їхній запал, поки вони не видохлися. Це дало нам час на перегрупування і відпочинок.
Я нарешті добрався до хати. Скинув спорядження, яке перетворилося на суцільну купу бруду. Форма, здавалося, прилипла до спини. Все - в прання. Сам - у душ. Гаряча вода змивала не тільки бруд, а й напругу останніх днів. Я вийшов, витер волосся, кинув рушник і відразу потягнувся до телефону. Підключив зарядку. Увімкнув. Відкрив месенджер... Нічого. Жодного нового повідомлення. Я застиг, дивлячись на екран. Хотів перевірити, чи я ще в блоці... Вагався. Тягнув час. А потім, коли вже наважився... Дзвінок. Робочий телефон. Старенький смартфон, який я використовував для зв'язку з хлопцями. Я зітхнув, відкинув усі думки, і підняв слухавку. Реальність вимагала мого повернення.
- На зв'язку.
- Скілл, друже... - голос Лайка звучав засмучено і напружено. Я відразу напружився.
- Тут наш камандор чергову хєрню впарює!
- Що сталося?
- Пам'ятаєш ту дорогу, грунтовку, до позиції "Верона"?
Я відразу зрозумів, про що він говорить.
- Ту, що під'ри постійно мінували дистанційно?
- Так! Вона, клята дорога! Він хоче, щоб ми робили підвіз нею.
Я скрипнув зубами.
- Бля... Я скоро буду.
Я швидко кидаю все. Одягаю чистий комплект форми. Струшую бруд зі спорядження, хапаю автомат і лечу до тачки. Пів години по розбитих дорогах - і я на місці. Зайшов до командира, де вже тривала жвава дискусія. Водії, Кот та Ексель, гаряче сперечалися з командиром. Лайк, що дзвонив мені, нервово курив цигарку в стороні, вдивляючись у брудну підлогу. Реда не було, він змінював мене на позиції. Як тільки я увійшов, Ексель кинувся до мене.
- Скілл! Скажи, це ху'ня їхати тудою!
Я не встиг відповісти, як командир холодно буркнув:
- А ти тут що забув?
Я проігнорував його питання.
- Куди ви їх відправляєте?
- Тут дорога хороша. По ній ми на точці будемо на пів години раніше!
- Вона постійно мінується! - заперечив Кот.
- Вчора, ска, там їхали гусянкою! Все з нею добре.
Я зціпив зуби.
- Друже командир. Цю дорогу вони постійно мінують дистанційно.
- Бля, забули вони вже за неї. Ніхто там не їздив давно. А суміжники пробили її. Все там норм.
Я глибоко вдихнув.
- Та ніхто тудою не їздить, бо вона постійно мінується!
Я зробив крок вперед і глянув командиру прямо у вічі.
- Гусянка - це не пікап. Якщо налетимо на міну - всім п'зда!
Його обличчя посіріло від злості.
- Та, ска, нах'й ти накручуєш їх проти мене?!
Я холодно подивився на нього.
- Я нікого не накручую. Ми можемо зекономити пів години і 100 грам дизеля, а можемо здохнути там.
Настала пауза. Командир скрипнув зубами.
- П'дзєц! Я завтра особисто поїду нею і покажу, що це кращий варіант! - я ледь стримався, щоб не вилаятися. Він оглянув нас усіх і додав - На світанку беремо дві тачки. Це наказ! Заперечення є? Бажаючі?
Я дивився на нього мовчки.
- Я поїду. Лайк, пригнеш пасажиром зі мною?
- Без Б.
- Хорошо. Кот, ти повезеш командира. Ексель сьогодні тільки з позиції повернувся. Його черга відпочивати.
Командир кивнув, підсумовуючи:
- От і заєб'сь! Тоді о п'ятій рушаємо. Можете бути вільні.
Хлопці похмуро вийшли з кімнати. Я не рухався. Кинув погляд на командира, який мовчки збирав своє спорядження. Я зробив крок до нього.
- Друже командир. Що нам дасть це?
Він важко видихнув.
- Це наказ з вище. Нам треба скоротити плече логістики. Швидше підвозити БК. Нас роз'буть, якщо будемо сіськи мняти. Розумієш?
- Командування не завжди знає обстановку в полях. Треба відстоювати свою позицію!
Він зиркнув на мене з-під лоба.
- Я все перевірив, бля. Я говорив із суміжниками. Все там чотко!
Я зловив його погляд і мовчки хитнув головою.
- Завтра ви побачите, скільки техніки розкидано тим полем... - я зробив паузу і додав - І, сподіваюся, приймете вірне рішення після цього.
Я вийшов, не маючи ані сил, ані бажання вести цю розмову далі. Завтра покаже, хто мав рацію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍