Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Кілька годин подрімавши в машині, я почав готуватися. Ця дорога була нам добре знайома. І ми знали, скільки машин не повернулися з неї. Я хотів вірити, що гусянка суміжників дійсно пробила там шлях. Але всередині було неспокійно. Я перевіряв спорядження - усе мало бути під рукою. Оглядав зброю - вона повинна була бути в ідеальному стані. Поряд Лайк, уже готовий, мовчки курив, спершись на авто. За кілька метрів Кот прогрівав двигун другої машини.
Командир підійшов до нас. Його спорядження... Майже нове. Припорошене лише пилом полігону. Не бойове. Його підсумки хаотично звисали з різних боків, немов грудки бруду, наліплені на бронік. Автомат розгойдувався на плечі, раз по раз зіскакуючи. Він оцінююче окинув поглядом авто. Видно було, що він намагався здаватися впевненим, але його руки несвідомо стискали ремені спорядження. Він ствердно кивнув сам собі, ніби переконував себе, що все під контролем. Незграбно мостився на пасажирське сидіння, забувши про автомат, який грюкнувся об землю. Лайк пирхнув собі під ніс, сплюнув, викинув недопалок у калюжу. Я закотив очі від цієї комічної сцени. Від цього ганебного фарсу. Потім мовчки сів за кермо. Натиснув на газ. Ми рушили.
Світанок накрив поле сірим серпанком. Поля і посадки, що ще недавно були оповиті темрявою, тепер повільно пробуджувалися під тьмяним світлом нового дня. Відчуття, ніби світ не змінюється, хоч яка б біда тут не сталася. Ми доїхали до роздоріжжя, звідки потрібно було звертати на ту кляту грунтовку. Ще кілька кілометрів - і ми майже на місці.
Дорога стала звиватися між розбитими, обгорілими машинами. Їх було багато. Занадто багато. Я ковзнув поглядом по залізному кладовищу і подумав: "Сподіваюся, екіпаж машин вижив." Але всередині ця надія була слабкою.
Кладовище техніки залишилося позаду, і ми знову набрали швидкість. Я полегшено видихнув. Здавалося, що найгірше вже позаду. Але рано радів. Різкий вибух розірвав тишу. Авто командира, що їхало попереду, підскочило в повітря. Мить. Просто одна мить - і все пішло не так. Ми різко загальмували. Я бачив, як уламки металу, землі, шматки гуми осідали на розритий вибухом ґрунт. Міни.
Ми з Лайком не гаяли часу. Секунда і вискочили з авто. Мчали вперед. Розум не встигав аналізувати, але тіло вже діяло. Командир. Кот. Хто живий?
Підбігши, я зрозумів, що Кот... Чорт. Важке поранення. Смертельне. Його груди ледь ворушилися у спазмах передсмертних конвульсій. Він уже не дихав. Я знав. Відразу знав. Але чорт забирай, як пояснити це собі?
Командир ще міг вижити. Розірвана нога. Він витікає... Загине і він, якщо не діяти негайно. Я навіть не вагався.
- Лайк, на командира! 
Відчув на собі погляд побратима. Не обурення. Не осуд. Але щось важке. Але я не міг дозволити цьому зараз мене зупинити. Кров уже просочувала одяг командира, розтікаючись у понівеченому салоні авто. Я схопив турнікет, став тягти щосили його з авто.
- Тримайся. Лайк, бля! Допомагай!
Командир вижив. Коли його витягли з машини, коли перев'язали, коли він ще дихав - він вижив.
А Кот... Кот загинув. Його тіло завантажили в авто разом із командиром. Я сів за кермо, відкинувся головою на підголів'я сидіння. Мовчання. Тільки шум двигуна, тільки ритмічне гудіння шин по розбитій дорозі. Я відчував, як хтось дивиться на мене. Не треба питати. Не треба нічого казати. Але побратим усе ж запитав:
- Чому ти врятував командира? Відразу.
Я заплющив очі. "Того козла. Через нього загинув Кот." Я міг би зараз відповісти чесно. Міг би сказати, що не знаю, що відчуваю провину, що... Але я сказав тільки:
- Це звична справа. Сортувати поранених.
Віддавати пріоритет тим, кого можна врятувати. Кот не вижив би. А командир вижив. І я зробив важкий, але правильний вибір.
Ми повернулися на точку. Евакуація вже чекала. Медики забрали командира. І тіло... побратима. Ще кілька годин тому він кидав жартівливий погляд у наш бік, посміхаючись і передразнюючи командира, як той незграбно вантажився в авто. А тепер... Тепер він лежав у чорному мішку, а ми збирали його речі.
Ексель зрозумів усе без слів. Ми мовчки зайшли до хатини, де він жив разом із Котом. Всередині панувала не просто тиша - не бойова, не втомлена після складного дня. Це була інша тиша. Порожнеча. Наче саме повітря усвідомило втрату і застигло в німому скорботному мовчанні.
Ми почали збирати його речі. Телефон. Одяг. Фляга, у якій ще залишилося трохи недопитого чаю. Кожен предмет у руках здавався все важчим, ніби просякнутий вагою його життя, що обірвалося надто рано. Це більше не просто речі - це уламки його долі, які мають повернутися туди, де на них чекають.
Я відкрив маленьку кишеню й витягнув фото. На ньому - молода дружина з немовлям на руках. Вона посміхалася. Щаслива. Ще не знає... Що більше ніколи не побачить його усмішки, не відчує його тепла, не почує його голосу. Не знає, що її світ ось-ось зруйнується.
Мене охопило щось глибше за біль. Це був глухий розпач, який не можна виплакати, не можна виговорити. Лише відчути - як важкий камінь у грудях, що не дає дихати.  Відчув, як грудка болю підступила до горла. Боляче. Так нестерпно боляче, коли йдуть ті, кому є що втрачати.
Я акуратно вклав фото у його блокнот. Поклав до рюкзака. Останнє, що у нього залишилося. Останнє, що ми маємо передати додому разом із ним.
Додому... На щиті.

...

Не писав. Я розблокувала його... Пройшов тиждень. І чекала. Чекала повідомлення, але не отримала його. Він просто зник. Закралася погана думка. А що, якщо щось сталося? Сергію... Чому ти не пишеш? Я відкрила чат. Погляд зачепився за дрібний напис.
"Був у мережі день тому".
ОТ ЗНАЧИТЬ ЯК?! Ти був онлайн. Але навіть не подумав написати. Ну і нехай! Значить, все правильно зробила. Ти - лише погана звичка, від якої потрібно позбутися. Але як... Як ти міг ось так от піти, не написавши більше ні слова? Злість наростала хвилею. Я хотіла випалити все, що зараз про нього думаю. Але... Мене відволікло нове повідомлення. Не від нього, звісно ж.
Паша. Звичайно, що це Паша.
- Привіт! Як настрій, красуня?
Я прикрила очі, видихнула. Настрій? Далеко не той, який ти хочеш почути.
- Привіт. Так собі, якщо чесно.
Не хотіла прикидатися, що все чудово.
- Ого! Це треба негайно змінювати. - я закотила очі. Ну звісно. У Паші завжди є план - Сьогодні фільм новий вийшов. Бажаєш піти подивитися?
Я зам'ялася. Не знаю. Це якось не вчасно. Я ще сама не розібралася у своїх емоціях. Але... Можливо, варто відволіктися? Перемкнутися. Просто... Вийти з цього стану.
- Так, давай.
- Я за тобою заїду о 18:30.
- Плюс.
- Що?
Я завмерла на секунду. Ох, ну звісно... Це ж його дурнувата звичка. "Плюс". Я ловила себе на думці, що ще довго буду відучувати себе від цього.
- Добре, я чекатиму.
Можливо, це допоможе стерти його слід. Хоча б на кілька годин.
Доки я наносила макіяж, вибирала, що одягнути, думки почали приходити в норму. Я вже не сердилася. Майже забула образу, яка охопила мене, коли я не побачила нових повідомлень від Сергія. Зараз я просто хотіла провести час з другом. Щоб забути про все це. Паша був добрий і турботливий. Він завжди намагався підтримати мене, коли чув про мій поганий настрій. Цікавий фільм у приємній компанії - саме те, що мені було потрібно.
На вулиці панувала приємна літня погода. Сонечко ще гріло, але без тієї задушливої спеки, що приходить у розпал літа. Легкий вітерець колихав пасма волосся, приносячи відчуття спокою. І в цей момент... Я згадала, про що мріяла ще нещодавно. Саме такого вечора я хотіла першу зустріч із Сергієм. Тераса мого улюбленого кафе. Повільна розмова під звуки вуличних музикантів. Легкий сміх. Кава, що холоне у чашці. Досить! Соф, забудь це, як дивний сон. Було та й пройшло. Сьогодні ти вибралася, щоб розвіяти ці думки.
Паша вже чекав біля машини. В руках тримав букет білих троянд. Як тільки я підійшла, він легко обійняв мене за спину і цьомнув у щічку. Так невимушено. Так "по-дружньому". Але... Його обійми були трішки довшими, ніж потрібно. Його рука опинилася ближче до талії. Можливо, я себе накручую?
Та чим довше тривав вечір, тим наполегливішими ставали знаки його уваги. Коли ми вибирали попкорн, він вів мене під руку. Коли ми чекали початку фільму, він говорив щось на вухо, занадто часто і занадто близько. Коли я напружувалася від сюжетних поворотів, він ніжно брав мене за руку. Коли ми виходили із залу, він обіймав мене за талію. І, коли ми приїхали до мого дому, він запитав:
- Може, я сьогодні зайду до тебе на вечір?
- Вибач, але ні. - я задумалась, перш ніж відповісти - Це був чудовий вечір, але мені треба трішки зібратися думками.
Паша не відвів погляду. Він посміхнувся, але в його очах щось змінилося.
- Соф, я можу тебе відволікти від твоїх думок.
Його пальці несміливо торкнулися пасма мого волосся, повільно прибираючи його за вухо. Я інстинктивно відсахнулася.
- Паш! - мій голос став більш різким, ніж я хотіла - Це був чудовий вечір. І ти дійсно допоміг мені розвіяти думки... Але не переходь межі.
Його обличчя на мить напружилося, але він швидко повернув звичну усмішку.
- Які межі? - у його голосі з'явилася нотка роздратування. Його пальці міцніше стиснули кермо. - Я стільки добивався цього побачення з тобою. Дарував тобі подарунки. Намагався підтримувати, коли ти була без настрою, а ти знову відштовхуєш мене?
Я вдихнула глибше.
- Подарунки? - насупилася, подивилася йому прямо у вічі - Паша, я не просила тебе про це. Ще тоді, на останньому нашому побаченні, я казала тобі, що не хочу стосунків. Що між нами можуть бути лише дружні відносини.
Його обличчя спотворила гримаса невдоволення. Його голос став жорсткішим.
- А якщо мені мало лише побачень і дружніх відносин? Що зі мною не так? Чому ти так наполегливо не помічаєш моєї уваги?
Я видихнула, збираючись з силами.
- Бо мені зараз не до цього!
- У тебе хтось є?
- Ні, нікого у мене немає.
Він нахилився ближче, його пальці торкнулися мого волосся, наче ніжно заграючи зі мною.
- Тоді чому я не можу бути з тобою?
Його очі були прикуті до моєї сукні, яка ледь прикривала коліна. Він не квапився відводити погляд. Його рука торкнулася мого обличчя, ковзнула за вушко.
- Чому я не можу зігріти тебе і захистити від поганих думок?
Я відчула, як у грудях піднімається хвиля огиди.
- Досить. Не треба цього робити.
Я різко відштовхнула його руку. Його обличчя змінилося.
- Та що з тобою? - його губи скривилися в розчаровану посмішку. - Після всього часу, що я тобі приділив... Я не заслуговую хоча б на поцілунок?
Він схилив голову і глузливо поглянув на мене збоку. Я ледь не задихнулася від обурення.
- Я не просила приділяти його мені. Здається, чітко пояснила, як ставлюся до нашого спілкування.
- Тссс. - він скривився, його очі спалахнули злістю - Даремно потрачений час.
Мені перехопило подих. Я вирячила очі, не вірячи в те, що щойно почула. Це той самий добрий, турботливий Паша? Його підтримка, його турбота - це все було заради цього моменту? Заради того, щоб, коли я буду слабкою, він міг скористатися цим? Вся його доброзичливість, милі жести... Це було не щиро? Це було з розрахунком? Я відчула, як на вустах з'явився гіркий смак розчарування.
- Добре. Не буду більше займати твій дорогоцінний час!
Я вийшла з машини, грюкнувши дверима. Він мовчав. Лише його машина зі свистом коліс рвонула з місця. За кілька секунд зник між будинками. Розсердився... Не виправдала його очікувань. Я стояла ще хвилину, намагаючись переварити все, що сталося цього вечора. Мені стало огидно. Огидно від його дотиків, від його "турботи". Це був ще один недільний вечір, який я провела у сльозах.
Наступний тиждень почався так само важко. Я почувалася розбитою. Не могла прокинутися від дурного сну, що оточував мене. Доля, наче насміхалася. Ніби хтось там нагорі вирішив, що мені недостатньо всього цього лайна. Телефон завібрував. Я з невдоволеним обличчям глянула в екран. Ігор Васильович. Мені варто було лише прочитати назву контакту, як тіло здригнулося відразою. Як же я не переносила його липкого погляду.
- Софія, чекаю тебе сьогодні на кафедрі. Вирішимо твою перездачу.
Боже... Навіть його манера писати ці повідомлення була огидною, але мені доведеться йти. Це можливість закрити хоча б одне питання, що не давало мені спокійно жити.
Він сидів у своєму кабінеті сам. Коли я зайшла, його губи розтягнулися у знайому бридку посмішку.
- О, Софія. Проходь, сідай.
Я ледь стрималася, щоб не скривитися. Це все було таким штучним. Мені хотілося якнайшвидше закінчити цю зустріч, а ще краще - зробити її останньою.
- Гарно виглядаєш. Як літо?
Його тон був занадто неформальним. Моє тіло напружилося.
- Дякую, добре. Буде ще краще, якщо ми вже нарешті закриємо питання із заліком, і я зможу не думати про навчання.
Його посмішка не зникала.
- Мені подобається твій рішучий настрій. Але ти впевнена, що зможеш його здати?
Його голос був грайливим. Ніби він розважався. Наче це була якась гра. Злість, яку я ще тримала в собі, розгорілася сильніше.
- Чого вам від мене треба? - я вже не приховувала ані роздратування, ані відрази - Грошей? Скажіть прямо, як я можу закрити цей залік - і покінчимо з цим!
Його сміх був гучним і противним.
- Ха-ха-ха! Мені не потрібні від тебе гроші.
Його погляд ковзнув оцінююче по мені. Від оголених ніг... Вздовж легкого плаття... І зупинився на губах.
- Ми можемо закрити це питання полюбовно.
Я відчула, як мене нудить. Це було настільки огидно, що навіть слова не знаходилися. Я встала і пішла. Швидко, не обертаючись. Не даючи йому навіть шансу сказати щось ще.
Я не маленька і натяки розумію чудово. Як у нього вистачило нахабства... Боже, як це гидко! Я йшла по вулиці, але відчувала його погляд. Немов він і досі був зі мною. Я прийшла додому і відразу пішла в душ. Вода стекала по шкірі, але я все одно відчувала той бруд, який не змиється. Відчай, злість, безсилля. Я спробувала читати, але літери перестрибували перед очима. Я перегортала сторінки, але нічого не запам'ятовувала. Нічого не допомагало, заснула під ранок. Розбудив мене дзвінок телефону. Я взяла слухавку, навіть не глянувши, хто це.
- Алло...
- Соф, привіт! Як ти?
Юля. Як ти вчасно...
- Ой... Навіть не знаю.
- Ти ще спиш?
- Так.
Я провела рукою по обличчю, намагаючись розігнати залишки сну.
- Я сьогодні приїду в місто. Давай зустрінемось через годину. Все мені розкажеш! Вино брати?
- Хах. Ні, давай вип'ємо запашної кави.
- Добре, тоді в нашому кафе?
- Так, у нашому, затишному кафе.
Відчула полегшення. Юля завжди знала, коли мені потрібна підтримка. Я відкрила вікно, впустивши тепле літнє повітря. Початок літа - все навкруги зелене, сонце ще не палюче, а приємно зігріває. Мені потрібно розвіятися. Я старанно зібралася. Легкий топ, вільні шортики. Поправила зачіску, ще раз підвела губи помадою. Останній погляд у дзеркало - можна йти.
Наше улюблене кафе - спогади про безтурботні вечори, про сміх, про дружбу. Юля вже чекала за столиком на літній терасі, енергійно махаючи мені рукою.
- Ой, Соф, ти така гарна сьогодні! - вона оглянула мене з оцінкою - Щось у тебе сталося?
Я зробила вдих, змусила себе посміхнутися.
- Та так, давай краще про тебе! Як тиждень?
Юля засвітилася посмішкою.
- Ой, було чудово! Ми так романтично зустріли літо з Вадимом...
Вона розповідала з захопленням, а я ловила себе на думці "Я б теж так хотіла." Трохи заздрісно. Трохи боляче. Трохи порожньо. Я зробила ковток холодної кави, намагаючись відігнати непрохані думки.
- Розповідай!
Я скривилася.
- Навіть не знаю, з чого почати...
- Знову твоє навчання?
Я зітхнула.
- Та як би ж тільки воно, але так. Ти тільки послухай...
І я розповіла. Про зустріч з викладачем, про його погляди, його "натяки", від яких хотілося обливатися кип'ятком. Юля навіть не намагалася приховати обурення.
- Так і сказав?!
- Не прямо, але я ж не дурна! - я склала руки на грудях, відчуваючи, як знову з'являється той самий огидний холод всередині - Це було настільки гидко, що я просто мовчки пішла.
Юля відкинулася на спинку стільця, її обличчя спалахнуло злістю.
- От покидьок!
- Це ще м'яко сказано...
- А ще... Ти казала, що не тільки це тебе турбує. Стосунки?
Я пирхнула.
- Ой, які стосунки. Їх немає...
- І це тебе турбує? - Юля сплела пальці перед собою, дивлячись на мене уважним поглядом -  Я давно казала тобі - сходи на побачення!
Я скептично вигнула брову.
- Юль, я сходила. - я зробила паузу - Тепер жалкую про це.
Її очі розширилися.
- Тааак! Все ж треба було замовити винця!
- Та ну тебе!
Я посміхнулася, але посмішка була слабкою. Юля нагнулася ближче до мене.
- Що він зробив?!
Я не стала тягнути. Розповіла про Пашу, його "знаки уваги", його наполегливість. Про той момент в машині. Про його слова, що різонули сильніше за ляпас.
- Ого! - Юля справді була шокована. Вона відкинулася назад, склавши руки на грудях. - А такий милий здавався. Я була зовсім іншої думки про нього.
Я гірко усміхнулася.
- Я теж...
Я сьорбнула холодний коктейль, намагаючись охолодити не тільки тіло, а й думки. Відкинулася на кріслі, важко зітхнувши.
- Тебе ж не тільки це турбує.
Юля прищулила очі, немов розгадувала якусь таємницю.
- Ні, все добре.
- Соф, я ж тебе давно знаю. Що з тобою?
Я вагалася. Та врешті, вирішила поділитися. Розповіла про дивне знайомство, незвичайного хлопця, нічні переписки, що затягувалися до ранку. Немов ми знали один одного не місяць, а роки. Розповіла, як посварилися. Як після цього не спілкувалися взагалі. Юля сплеснула руками.
- Ну і правильно зробила! Тільки голову тобі морочив.
- Угу...
- Але ти так не думаєш. Жалієш?
Я знову зітхнула.
- Угууу...
-  А він так і не писав?
- Заблокувала його... Але потім розблокувала. - я знизала плечима - А від нього жодного повідомлення.
Юля закотила очі.
- От безтолковий! Що за хлопці пішли! Якби хотів - знайшов би спосіб написати. - вона випрямилася, подала мені серветку - Не грузися ти так ним. Ви знайомі всього нічого. Як ти так швидко прив'язалася?
Я перемішала трубочкою лід у склянці, уникаючи її погляду.
- Не знаю... Якось із ним було легко і комфортно.
Погляд мій заблукав. Я відвела очі, зосередившись на чомусь за спиною Юлі. Юля зморщила лоб, помітивши мій змінений вираз обличчя.
- Що таке?
Я не відповіла. Вона обернулася. У дверях кафе стояв молодий хлопець у військовій формі. Форма обтягувала плечі і груди, не приховуючи спортивної статури. Довге волосся хаотичними пасмами спадало на лоба. На обличчі легка втома і кількаденна щетина. Темні кола під очима, але очі - такі ж виразні, уважні, рішучі. Він тримав пишний букет хризантем - синіх і жовтих, наче маленький прапор із квітів. Юля широко розплющила очі.
- Ти вже на всіх вояк так будеш реагувати?
Вона повернулася до мене, примружившись. Я ледь чутно прошепотіла:
- Це він...
Юля здивовано моргнула.
- Він? - знову кинула погляд на хлопця. - Ти ж казала, що він не з нашого міста. Що він тут робить?
Я повільно похитала головою.
- Я не знаю...
Юля захитала пальцем переді мною.
- Може, таки приїхав, щоб зустрітися з тобою?
- Він не писав мені нічого.
Юля закусила губу. Потім перекинула погляд на букет.
- От негідник! Глянь, з яким букетом! - взяла трубочку в зуби, зло потягнула коктейль - Поки ти тут топиш себе в душевних муках, він на побаченнях зависає! Козел!
Я опустила погляд у склянку. Ось так просто... Він поруч. Не в телефоні. Не в голосових повідомленнях. Не в нічних листуваннях. Реальний. Але... Для кого цей букет? Юля склала руки на грудях.
- Ой, та байдуже тобі, так? Хто ти йому?
Я видихнула.
- Так, байдуже.
Юля стукнула мене по руці.
- Як це байдуже?! Де твоя гордість?
Я насупилася.
- Я не піду до нього.
- Ну тоді зателефонуй. Запитай, як він. Чи гарно проводить час.
- Думаєш?
Юля зробила серйозний вираз обличчя.
- Так, треба провчити цього негідника, який так задурманив мою подругу. Вона простягнула мені мій телефон. Я в нерішучості подивилася на екран. Що робити? Підійти? Подзвонити? Чи просто розвернутися і піти?