Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Так, він мені у всьому допомагає, я йому вдячна.

– Чи плануєте ви лишатися з чоловіком тут на Донбасі або ж ви втомилися від війни і спробуєте покинути країну через інвалідність?

– Так, «гм», – прочистила вона трошки горло. – Ну, по-перше, це мій хлопець, поки що… – почала нервово вона. – А по-друге… Насте?! – раптом перевела погляд від камери та журналістки вона і всі подивилися в сторону, де Яковенко подерся через споруди до площі, на якій проходила хода.

Серед усіх полонених, до яких хлопцю було максимально байдуже, він раптово побачив світловолосого чоловіка, що на відміну від усіх не дивився у землю, а роздивлявся все навкруги, неначе з якимись дитячими емоціями й позитивом. Наст впізнав батька Тімура одразу. Олександр Григорович йшов, закиданий яйцями, томатами та ще безліччю відходів, але все одно дивився з добротою та цікавістю на світ, так само, як і колись робив його син.

– Стійте-­стійте-стійте! – почав Наст і Олександр Григорович побачив його. Побачив того, кого він врятував і того, хто зараз намагався врятувати його.

Як тільки світловолосий чоловік спинився і обернувся на Наста, йому в бік прилетів удар прикладом автомата від конвоїра, що виник нізвідки. Наста ж, неначе мавпу з гілки, стягнули з огороджень поліцейські.

– Це не росіянин, це наш, його змусили! – намагався догукатися Наст до тих пір, доки майор Калиниченко, що також був присутній тут, швидко не зреагував на виклик та не забрав його і всіх друзів з собою.

***

(5 хвилин потому)

– Він врятував мене! Він ні в чому не винен! – намагався вискочити з міцних обіймів майора Яковенко, волаючи при цьому на всю вулицю.

Калиниченко не став сперечатися з хлопцем, однією рукою він схопив його під пахви, іншою ж затулив рота долонею. Трохи піднявши Наста над землею, він швидко пішов крізь натовп на вихід, а Сава та Рудий зірвалися з місця за ним, намагаючись обігнати підлеглих майора, що, так само як і всі, не очікували такого розвитку подій. Довготелесий Яковенко, що, неначе вередлива дитина, дриґав ніжками туди-сюди, в спробах вирватися з жорсткої хватки. Він не міг протистояти настільки щільному стисненню спецпризначенця, що тримав його зі спини. Нарешті майор вийшов на порожню вулицю та поставив хлопця на землю. Наст знов зробив невдалу спробу обійти кремезного військового, зіткнувшись, неначе з бетонною стіною, з його тілом.

– Заспокойся! – крізь зуби просичав Калиниченко, і Наст, який окинув поглядом те, що відбувалося за спиною майора вирішив підкоритися.

Ліра, що ледь йшла через нестерпний біль у нозі, якомога швидко пересувала ноги, щоб якось допомогти коханому. Саву й Рудого, що бігли до хлопця, вже заламали спецпризначенці, які були дещо жорсткішими до них, ніж ма-йор до Наста. Так, після декількох попереджень, Саві, що не міг облишити спроби дістатися ліпшого друга, міцний удар кулаком в живіт нагадав, що він тут не диктує умови. Доки Ліра підходила, а кучерявий друг віддихувався від отриманого стусану, Наст вирішив не бентежити кров нікому, лишень тихо попросив:

– Відпустіть їх, – і майор одним рухом руки звільнив друзів Наста з недовготривалої неволі.

– Більше без фокусів, хлопче, час, коли ти сам вирішуєш, що тобі робити, сплинув… а тепер віддай пістолет, з якого ти застрелив пенсіонерку, – нахилився він і тихо прошепотів у вухо Яковенку, який застиг від шоку. «Як він здогадався?» – думав Наст собі, мовчки виконуючи наказ.

– Наступного разу, я не стану хапати місцевого наркомана Вітю, який відсидить строк за тебе, тут більше нема анархії, все зрозуміло? – зовсім не доброзичливим тоном, перепитав Калиниченко, дивлячись на перелякане обличчя Яковенка, що роздивлявся шнурки на своїх кросівках.

– Але що буде з Олександром Григоровичем? – підняв Наст голову, подивившись у вічі майора.

– Я проведу з ним бесіду, якщо він не завдав жодної шкоди нашій державі, щось навіть вигадаємо.

– Шкоди? Якщо б не він, можливо ми б зараз не розмовляли! – почав підвищувати тон Яковенко, але тихе та погрозливе:

– Рота закрий, – від майора, неначе холодний душ збило градус напруги. – Ми тут розмовляємо завдяки хлопцям, що стоять позаду мене… трохи завдяки тобі – і через це тобі все сходить з рук, але повір мені, хлопче, – схилився він ще ближче до обличчя Наста і зробив голос ще тихішим та злішим. – Ліжечко, що стоїть в сусідній палаті від твого товариша, дуже чекає на Анастаса Яковенка і присягаюся, малий, воно буде чекати, доки ти не зробиш чогось, за що можеш опинитись на ньому. Відтепер – кожен твій подих, кожен погляд, рух, кожне твоє слово відстежується, обсмоктується. Тебе ненавидимуть і кохатимуть люди, яких ти в житті не бачив. Тебе хотітимуть поцілувати або вбити ті, кого ти навіть уявити не міг раніше. Ти новоутворена фігура в цій грі, через яку можуть трохи змінитись її правила. А, як ти знаєш, не всі полюбляють зміни. Це сутність людини. Тому я закликаю тебе, хлопче: тримай язик за зубами. Второпав? – закінчив монолог він і Наст лишень сумовито кивнув головою.

Новоутворена компанія з друзів Наста та гурівців, що неначе їхні особисті охоронці в чорних бронежилетах та з автоматами у руках, йшли до мерії міста, де повинна була з хвилини на хвилину розпочатися церемонія підняття державного прапора України. На підході до мерії кілька автобусів, розфарбованих у національну символіку, стояли на узбіччі і крізь вікна хлопець побачив жіночок, що нещодавно закидали полонених помідорами, а вже зараз швидко перевдягалися у білосніжні вишиванки та виходили з транспорту, крокуючи до мерії, де приблизно кілька тисяч людей зібралося, щоб спостерігати за історичною подією.

Майор Калиниченко не став йти у натовп, натомість повів усіх в обхід, де було перекрито поліцією. Він вивів компанію в перші ряди перед сценою. Стовп, що стояв прямо за сценою та був побудований нещодавно, був настільки довгим, що, здавалося, от-от дістанеться самісінького неба. Люди, що стовпилися тут створювали суттєво іншу атмосферу, аніж ті, що нещодавно дивилися на полонених. Діти, жінки, пенсіонери та військові – всі змішалися в одне ціле і майже в кожного була якась символіка України – чи то маленький паперовий прапорець на пластмасовій ніжці, чи то звичайний, великий – такими дівчата накривали собі плечі. Все це можна було придбати на прилавках, що знаходилися перед входом на площу. Щоправда, ціни не підлягали жодному обґрунтуванню. Двісті гривень маленький паперовий, дві тисячі той, що середніх розмірів – таку інформацію хлопець почув від дівчат, що спілкувалися позаду нього у натовпі.