Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Розділ 7

— Не зрозумів?

Питання було адресоване дверям моєї квартири. Закритим. Хоча добре пам'ятаю, що поставив замок на фіксатор. Через що й ключів не взяв. Коли йду до Петровича, завжди так роблю, бо рідко буває, аби не треба було одразу ж і повертатися. Сусід, попри хорошу пам’ять, страждає побутовим склерозом. І я маю то за сірниками сходити, то за цукром, то ще за якоюсь дрібницею — необхідною, але відсутньою у хазяйстві сусіда. От і звик не запирати двері… Та й хто зайде? У нас тут не багатоповерхівка в пожвавленому районі, коли у під’їзді бог зна хто швендяє. Як не молодь випити-покурити-потрахатися, то ті, кого притисло, а кущів поруч не було…

Не суть. Головне, що я зараз стирчу як дурень перед власною квартирою, не маючи змоги увійти.

Ох, як же мені набридли всі ці проблеми і клопоти, які немовби прописалися зі мною на одній житловій площі.

Місяць чи два… а може, й три, після похорону, я жив як у тумані. Не усвідомлюючи ні де я, ні що навколо… А коли трохи прийшов до тями, почалися різні дива.

Спочатку я списував усе на самотність. Все-таки ми з дружиною прожили разом понад тридцять п'ять років. Познайомилися о дев'ятнадцять, зустрічалися рік, зрозуміли, що не можемо один без одного, та й одружилися. Я взяв на себе матеріально-фінансове забезпечення, вона догляд за сімейним вогнищем та затишком. Тож не дивно, що без неї в будинку запанував безлад.

Не те щоб я був неохайний і не вмів навіть тарілки після себе помити, але без її рук, без щоденного жіночого догляду, хаос і запустіння, якось самі, день за днем завойовували в будинку все більший простір. А потім речі, ніби образившись на мою неуважність, почали псуватися чи зовсім пропадати.

То тюль на вікні ні з того, ні з того відірветься. Ніби всі двадцять прищепок миттю зникли. То вазон із підвіконня впаде... Потім ручка від сковорідки відвалилася, коли знімав її з вогню. Хоча до того навіть не рухалася. Вже що-що а підкрутити шуруп не трагедія… Добре хоч встиг відскочити і не обпікся. Лампочки перегорали швидше, ніж я встигав купувати чи обмінювати по гарантії. З такою регулярністю, що довелося викликати майстра.

Той перевірив проводку, почухав потилицю і порадив змінити магазин. Тому що жодних очевидних причин не бачить. Значить, лампочки браковані.

Про те, що ніжки стільця могли підломитися, чи з полиці щось упасти на голову, вже й не згадую. Як і до зникнення речей. Ось, взяти хоча б той самий тапок. Незабаром уже тиждень як зник... Може, й більше. І жодного сліду… А шкарпетки я тепер купую щомісяця, одного кольору та фасону. Бо їхня кількість настільки регулярно ставала меншою після кожного прання, що я вже й рахувати перестав скільки ще залишилося.

А тепер ось і замок вирішив познущатися з хазяїна.

Хочеш — не хочеш, а без допомоги слюсаря не обійтись. Доведеться шкандибати в ЖЕК. Добре, хоч одягнувся і взувся… Як відчував. А може, й відчував?.. Людина до всього звикає і навіть не замислюючись, намагається вчасно підстелити солому. Там де може впасти.

Зручність старих районів все поруч. ЖЕК знаходився у напівпідвальному приміщенні у сусідньому будинку. Враховуючи постійні проблеми у квартирі, — забув згадати про крани на кухні та у ванній кімнаті, які починали текти майже щотижня, незважаючи на те, що я за цей час уже двічі змінював усі труби та сантехніку, — дівчата у конторі мене добре знали.

— О, добрий день, Михайле Йосиповичу, — весело привіталася кругловида і трохи повненька дівчина. Вона мала великі гарні очі, а бюст аж просився в долоні. І якби не зайві кілограми, наслідок сидячої роботи, то відбою від хлопців у неї не було б. Хоча, як на чий смак… Світлана здається. — Щось ви геть забули про нас. Давненько не заглядали.

Ще дві жінки, паспортистка та бухгалтер, тільки тихенько захихикали, щоб мене не образити. Бо й двох тижнів ще не минуло, як я приходив по допомогу. Тоді, здається, вікно ніяк не хотілося зачинятися.

— Яка пригода з вами цього разу сталася?

— Двері зачинилися. А ключі усередині. Хочу слюсаря викликати.

— Проблем немає… Але доведеться зачекати. Володя на виклик якраз пішов.

— Довго?

— Не думаю, — труснула кучерями Світлана. — Наскільки я зрозуміла, там нічого складного. Просто Марті Іванівні чоловічі руки потрібні. Тож скоро повернеться.

— А якщо піде одразу на інший виклик? Чи спершу сюди загляне?

— Загляне… — злегка зашарівшись, впевнено відповіла дівчина. — Отже, хочете почекайте у нас, хочете — на вулиці.

З обіду розпогодилося і стало по-літньому тепло. Тож я вибрав другий варіант. Та й залишатися наодинці з жінками, яким їсти не давай, аби поговорити — відверто побоювався. Я, якщо потрібно, в кишеню за словом не лізу, але як є вибір — волію помовчати. Тим більше, вони знають, що я вдівець, і не втрачають нагоди, аби не натякнути, що це неправильно, тому що у світі дуже багато самотніх жінок, які б охоче зі мною познайомилися.

Вийшов із приміщення, підійшов до лавки та сів. Подумав і витяг з кишені пачку цигарок.

З курінням теж ціла епопея. В юності я активно займався спортом. Не для результату, а для насолоди. Пробуючи себе майже в кожній дисципліні. Від плавання та до боксу. Відповідно, до двадцяти років і думки не було, щоб труїтися тютюном. А потім зустрів майбутню дружину...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍