Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Білі свічки

Ми вже майже перевдягнулися, а Ольга не сказала мені й півслова про вечір. Вона щебече з іншими дівчатами про новий взуттєвий магазин, що відкрився у центрі минулого тижня, а про Геловін наче всі, в тому числі й наша персональна відьма, просто забули.

Мертва дівчинка теж нічого не говорить мені. Просто сидить біля моєї сумки і з надзичайною зосередженістю роздивляється її вміст. Наче запасні шкарпетки, бальзам для губ, гаманець та паперові серветки можуть бути такими вже цікавими. Скільки я не кидаю поглядів то на одну, то на іншу, обидві мене ігнорують.

− Які плани на вечір? – неочікувано поряд зі мною опиняється Ліна.

− Емм… я… − не можу сказати нічого зв’язного.

− Ми з нею ідемо на шабаш, − пошепки відповідає за мене Ольга. 

Я округлюю на неї очі, а вона так само одним лише поглядом дає зрозуміти, що пояснить усе пізніше.

− О! – Ліна здивована, але не шокована. Зрештою вона не перший день знає Ольгу. – А ми з Русланом хотіли запросити тебе сьогодні у Villa, там буде крутий діджей і костюмована вечірка. 

− Я вже зайняла її, − знову втручається Ольга. 

− Так, ми трохи пошаманимо, − я витискаю з себе усмішку, аби показати, що ми давно це запланували.

− Повідьмуємо, − виправляє мене Ольга з невдаваною серйозністю.

− Якось так, − киваю я. 

− Що ж, добре, − трохи нервово посміхається Ліна. Мабуть, з її точки зору студентки-психологині ми не схожі на цілком здорових. Але вона не втрачає надії на наше одужання і додає: − Там усе буде до четвертої ранку, то, може, ви ще й до нас встигнете. 

− Постараємось, − Ольга майже стрибком піднімається на ноги, підхоплює сумку й говорить уже виключно мені: − Зачекаю тебе на виході. Мені треба зателефонувати.

Я поспішаю вскочити в джинси і ботильйони. Ліна, здається, хоче ще щось сказати, але не говорить. Мабуть, її відлякав мій показний поспіх. 

− У вас із Русланом сьогодні річниця, − кажу натомість я. – Вітаю.

− Та-а-ак, − трохи задумливо протягує вона. – Рада, що ти згадала. 

− Я й не забувала, − запевняю її. – Ви двоє, ну й Роман − мої найближчі друзі. 

− А Ольга? 

Невже я побачила проблиск ревнощів у погляді Ліни?

− А з Ольгою ми просто зібралися пошаманити, − говорю я так, начебто сказала: «ми просто пройдемося крамницями».

Ліна посміхається, запихаючи, як завжди, єдиним жмутом всі речі в маленький рюкзачок гірчичного кольору. 

− Я побіжу вже, − застібаю свою сумку. – Бувай!

− Бувай! – якось автоматично відповідає вона.

− Усім веселого Геловіна! – прощаюся я з іншими.

− І тобі! – врізнобій бажають дівчата.

− Не сідай на мітлу у нетверезому стані! – жартує Алана.

− Обіцяю! – кажу вже у дверях.  

 

Ольга, як і обіцяла, чекає мене на виході з приміщення.

− Все, Ар, дочекалася, − говорить вона в телефон. – Побачимося вже завтра.

То сьогодні ми будемо не в Артема? А де ж тоді? Чому з усіх своїх близьких людей наша відьмочка обрала саме мене для святкування цьогорічного Геловіну? 

− Ти не бачиш пояснення? – Мертва дівчинка стоїть навпроти і, здається, натякає, що вона і є цим поясненням. 

«Вона знає про тебе?» − беззвучно запитую в неї.

− Скоро дізнаємося.

«Ти не чуєш її думок?»

− Мені лише твої відкриті. Та й вона ж відьма, − дівчинка здіймає руки з розчепіреними пальцями догори й робить лячну гримасу. – Відьми не впустять у свою голову нікого стороннього. 

Я посміхаюся, дивлячись на пантоміму Мертвої дівчинки. 

− Що там? – питає Ольга, яка вже встигла сховати телефон до сумки.

Я, мабуть, маю трохи дивний вигляд, посміхаючись дереву, біля якого нікого й нічого смішного для інших не видно. Сподіваюся, не видно.

− Та просто згадалося, − якомога бадьоріше говорю я. 

− Що згадалося? – Ольга, виявляється, не з тих, хто може вдовольнитися подібною відповіддю.

− Ну… як минулого Геловіна Руслан був таким переляканим вампіром. Він хотів запросити на танець Ліну, але боявся, бо вона старша. Сорок разів перепитав у мене, чи немає в неї хлопця. Ще сорокдесять – чи вона ніколи не говорила зі мною про нього. Якби не крейдяний грим, можу закластися, він би був червоним, як томат. 

− А закінчилося все тим, що ти буквально за руку підтягла його до неї, − в Ольги на обличчі теж з’являється усмішка. – Й вони досі танцюють у парі.

− Красива пара.

Справді, мій зеленоокий рудий брат-легкоатлет і подруга-танцівниця з її густим каштановим вососсям і медовими очима – надзвичайно гарна пара. Моя мама вже якось навіть фантазувала з приводу того, які в них будуть діти. І хоч на той час Ліна з Русланом були разом лише десять місяців, мама, готуючи наш традиційний недільний пиріг – смачний привід зібрати всю родину разом, уже бачила себе бабусею щонайменше двох чарівних малюків. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍