Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Слухай, − Ольга раптом стає надзвичайно серйозною. – Знайди для сьогоднішнього вечора дванадцять білих свічок однакового розміру. Все інше я підготую, ти принеси лише це. 

І перш, ніж я встигаю засипати її запитаннями, додає тоном ділової бізнес-вумен:

− Вони мають бути просто білими, без малюнків, крапочок, блискіток. І щонайменше п’ятисантиметрової висоти. І достатньо широкі, щоб стояти без підсвічника. Добре? – її погляд і тон не передбачають заперечень.

− Добре, − киваю я. Насправді хочеться відповісти: «Так, сер! Тобто, мем». 

− Спасибі, − говорить Ольга вже своїм звичайним тоном. – Я заїду по тебе о десятій. 

Знайти звичайні білі свічки виявляється не такою легкою справою, як я собі думала. Мені здавалося, вони є у будь-якому супермаркеті. Але той, що був дорогою до мого дому, розчарував цілковитою відсутністю будь-яких свічок. Мабуть, усі активно готувалися до свята. Тому ми з Мертвою дівчинкою не йдемо додому, а сідаємо у кільцевий автобус і їдемо на інший край міста до найбільшого торговельного центру Полтави. Після години блукання між полицями свічок і сувенірів, потім – у магазинчику мила та свічок ручної роботи, далі – між рядів господарських товарів, де мали б бути хоч прості парафінові свічки, розуміємо, що доведеться їхати деінде. Ще один торговельний центр, який стоїть на маршруті кільцевого, зустрічає нас виключно кольоровими свічками. Здається, що білі просто зняли з виробництва. Або розкупили всі до однієї перед Геловіном. Навіщо людям звичайні білі свічки? І навіщо вони Ользі? 

− Поїхали в «Епіцентр», − подає ідею Мертва дівчинка, показуючи пальчиком на рекламу в автобусі.

«Лише 31 жовтня знижки на свічки до 25 %!» − виголошує невеличкий папірець з кажанами, гарбузиками й велетенськими червоними літерами.

Півгодини автобусом в один бік, десять хвилин пішки проти вітру, який ріже обличчя сніговими крупинками – і ось він, здоровенний будівельний гіпермаркет. Цього вечора я вперше помічаю, наскільки він теплий попри те, що велетенський. Якби нікуди не поспішала, могла б гуляти тут годинами. Коли в нас із Ліною є спільний вільний час – ми так і робимо. Роздивляємося все: від металевих профілів до садових світильників, іноді допитуємо консультантів про якісь зовсім непотрібні нам дрібнички. А що? Часом вони бувають такими знудьгованими, просто неможливо пройти повз, не зачепивши їх хоч коротеньким питаннячком. Ліна просто першокласний фахівець у цій справі. 

«Доброго дня, Віталію!» – вона завжди читає імена на бейджиках. Говорить, що людям приємно чути їхні імена, тому вони на підсвідомому рівні проймаються приязню до того, хто їх знає та називає. Це, звичайно, не мій випадок, але на консультантів і офіціантів справді діє. 

«Чи є у вас така штучка… – Ліна зображає щось непевне у повітрі, – щоб прикручувати ось такі штуковини. Розмір? Оу, не знаю розміру, але я вам зараз покажу», – після цього вона може літати між рядами пінопласту чи гіпсокартону. А консультант за нею. Я ж просто спостерігаю і мовчки веселюся, заздалегідь уявляючи вираз обличчя бідолахи, коли він зрозуміє, що ми нічого не збираємося купувати. 

Сьогодні ж у мене зовсім протилежна ситуація – є необхідність придбати чітко визначені речі й немає часу на розваги. 

– Потерпи, розваги будуть трошечки пізніше, – підморгує Мертва дівчинка, йдучи спиною вперед повз рядів декоративних свічок. 

«Манюня, де тут те, що нам треба?»  – питаю подумки. 

– Манюня? Серйозно? – Мертва дівчинка кривиться, зображаючи відразу. – Не можеш якось приємніше називати?

 «Ем Ді?» – єдине, що спадає мені на думку. 

– Мертва дівчинка – Ем Ді. Так, мені подобається! Ем-м-м Ді-і-і… – смакує вона.