Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Глава 7. "Той, хто йде проти богів"

Локі йшов довго.

Він не знав, скільки часу минуло з моменту, коли він покинув Асгард.

День? Два? Місяць?

Час втрачав значення, коли на нього більше не чекали.

Коли всі вважали його винним.

Його шлях пролягав через землі, яких він давно не бачив: скелясті рівнини, темні ліси, річки, що співали старі пісні. Він знав, що боги стежать за ним здалеку, чекаючи, коли він оступиться, коли він сам попросить прощення.

Але цього не буде.

Бо Локі мав мету.

Він не збирався приймати цю історію так, як вони хотіли.

Бальдр був мертвий.

Але що, якщо це можна змінити?

Локі стискав у пальцях перстень.

Його новий дар. Його прокляття.

Він не знав, що саме може цей артефакт.

Але він збирався дізнатися.

І якщо йому доведеться перевернути весь світ догори дриґом, щоб знайти спосіб повернути Бальдра…

Він зробить це.

Локі сидів біля багаття, крутячи перстень у пальцях.

Полум'я відкидало тіні на його обличчя, а в повітрі відчувалося щось важке.

Він знав, куди йти.

Знав, хто може дати йому відповіді.

Але він також знав, що ця дорога веде його в місця, куди навіть боги не насмілюються зазирати.

— Бальдре, — прошепотів він у ніч.

Мовчання було відповіддю.

Локі посміхнувся, але в цій усмішці не було нічого веселого.

Йому потрібні були знання.

А знання завжди мали свою ціну.

Він підняв руку й подивився на перстень.

Він уже бачив, як він може змінювати реальність, як його сила виходить за межі того, що дозволено богам.

Але чи міг він змінити саму смерть?

Лише один спосіб дізнатися.

Локі встав, загасив вогонь і рушив далі.

Його шлях вів до тих, хто знав про смерть більше, ніж будь-хто.

До велетнів.

До відьом.

До тих, хто ще пам'ятав, як змушувати мертвих говорити.

Локі ступив у туман.

Він знайшов їх на межі світів, де ніч триває вічно, а земля холодна, мов кістки.

Відьми завжди жили в тіні богів, спостерігаючи, слухаючи, плетучи свої власні нитки.

І тепер вони чекали на нього.

Троє жінок, закутані в чорні плащі, стояли серед кам’яного кола. Їхні обличчя були бліді, мов місяць, а очі мерехтіли темним вогнем.

— Локі, — промовила одна з них, її голос був схожий на потріскування вогню.

— Ми знали, що ти прийдеш, — додала друга, нахиляючи голову.

— Бо лише ти настільки дурний, щоб просити неможливого, — завершила третя.

Локі посміхнувся.

— Тоді ви знаєте, навіщо я тут.

Середня відьма ступила вперед.

— Ти шукаєш дорогу до мертвих.

— І хочеш повернути те, що вже втрачено, — сказала ліва.

— Але смерть не віддає своє просто так, — прошепотіла права.

Локі стискав перстень у пальцях.

— Я знаю.

— Ти готовий заплатити? — їхні голоси злилися в один.

Він на мить замислився.

Чого б це не коштувало, він уже зробив вибір.

— Так.

Тоді відьми усміхнулися.

— Гаразд, Локі.

— Ми відкриємо тобі шлях.

— Але будь обережний.

— Бо не всі, кого ти повернеш…

— Будуть тими, ким вони були.

Темрява згустилася.

І Локі зробив крок уперед.

Локі відчував, як світ навколо змінюється.

Відьми не брехали—шлях до мертвих не був простою стежкою.

Земля під його ногами зникала, ніби він йшов не по каменю, а по тіні, що могла розсипатися будь-якої миті. Повітря стало важким, наповненим запахом вогкості та чогось гіркого—майже спаленого.

Попереду здіймалися двері.

Вони не мали форми—лише темний провал, що існував там, де нічого не мало бути.

— Ти ще можеш повернутися, — сказала одна з відьом.

— Бо якщо ти увійдеш туди, — додала друга, — ти вже не будеш тим, ким був.

— І навіть якщо знайдеш його, — прошепотіла третя, — це не означає, що він повернеться живим.

Локі не відповів.

Він вдивлявся в темряву перед собою.

Відьми спостерігали за ним, чекаючи.

Він міг би зупинитися.

Міг би змиритися.

Але це не було в його природі.

Він ступив уперед.

І темрява поглинула його.

Локі ступив у темряву, і світ довкола нього розчинився.

Він не падав, не летів, не йшов — він просто існував у порожнечі, що не мала ні верху, ні низу.

А потім з’явилися голоси.

Шепіт, тихий і протяжний, лунав звідусіль. Сотні, тисячі голосів, старих і молодих, чоловічих і жіночих, змішувалися в єдиний гул.

Локі зупинився.

Вони знали, що він тут.

— Ви чуєте мене? — його голос здався слабшим, ніж зазвичай.

Шепіт на мить стих.

А потім одна фігура відокремилася від темряви.

Висока, закутана в тінь, вона стояла нерухомо.

Локі не мав сумнівів.

— Бальдре.

Фігура не відповіла.

Він зробив крок ближче, але відчув, як щось невидиме стримує його.

— Це ти?

Очі фігури відкрилися.

Бліде срібне світло, холодніше за лід, освітило його обличчя.

Це був Бальдр.

Але Локі одразу зрозумів, що щось не так.

Обличчя було порожнім.

Очі — мертвими.

Голос, що пролунав, не належав Бальдру.

— Чому ти прийшов, Локі?

Від холоду його пробрало до кісток.

Це був не той Бальдр, якого він знав.

Це був лише відголос.

Тінь від світла, яке вже згасло.

Локі не відвів погляду.

Він очікував побачити щось інше. Він не знав, що саме, але точно не це.

— Ти мертвий.

Бальдр нахилив голову, і його очі, бліді, майже примарні, втупилися в нього.

— Так.

— Але ти все ще тут.

— Бо ти кличеш мене.

Локі відчув, як холод проникає під шкіру.

— Я хочу повернути тебе.

Очі Бальдра здавалися порожніми, але в них щось спалахнуло — чи то спогад, чи то щось більше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍