Читати книгу - "Будденброки"

гострих слів на адресу дядька Христіана, який, коли хворій було найгірше, втік від її смертної постелі і ліг спати.

— То все нерви, Томасе, — відповіла Герда.

Та сенатор, кинувши погляд на Ганно, якого той не міг не помітити, майже суворо зауважив, що тут не може бути ніякого виправдання. Небіжка мати терпіла таку муку, що, дивлячись на неї, треба було б радше соромитись за своє здоров’я, а не боягузливо тікати від куди меншого страждання, якого завдавала всім її агонія. З цих слів Ганно зробив висновок, що краще не відмагатися від прощання з бабусею в труні.

Коли він напередодні похорону разом з батьками ввійшов з ротонди до великої їдальні, вона, як і на свят-вечір, видалась йому зовсім незнайомою. Навпроти дверей, на тлі темної зелені великих вазонів, виставлених півколом, упереміж із високими срібними свічниками, ясніла на чорному постаменті копія Торвальдсенового «Христа, що благословляє вірних», яка звичайно стояла в коридорі. Скрізь на стінах від протягу ворушився чорний креп, що затуляв блакитні шпалери та білі статуї усміхнених богів, які не раз бачили в цій залі веселі бенкети. Оточений вбраними у чорне родичами, з широкою жалобною стрічкою на рукаві свого матроського костюмчика, сп’янілий від запаху безлічі квітів і вінків — запаху, до якого часом домішувався ледь чутний, чужий і все ж якось дивно знайомий дух, — малий Ганно стояв коло труни й дивився на нерухому сувору постать, що врочисто спочивала серед білого атласу…

Це не бабуся. Хоч це її святковий чепчик з білими стрічками, її рудаві з проділом коси виглядають з-під чепчика. Але цей гострий ніс, запалі губи, випнуте підборіддя, ці жовті, прозорі, зморщені руки, по яких зразу видно, що вони холодні й закляклі, — все це не бабусине. Це якась чужа воскова лялька, і в тому, що її виставлено напоказ, що їй треба віддавати шану, є щось моторошне. Він поглянув на двері кімнати з краєвидами: чи не з’явиться звідти справжня бабуся?.. Ні, вона не з’являлася. Вона померла. Смерть назавжди обернула її в цю воскову фігуру, повіки і уста якої так невблаганно, так міцно й неприступно стулені…

Він стояв, усім тілом спираючись на ліву ногу, а праву зігнувши в коліні і ледь торкаючись носком її до підлоги; однією рукою він тримався за матроський вузол на грудях, а друга, мов нежива, звисала вниз. Голову з темно-русявими кучерями, що спадали на скроні, він схилив набік; золотаво-карі очі, підведені синюватими тінями, відчужено й задумливо дивилися з-під насуплених брів на обличчя мертвої. Він дихав поволі, нерішуче, при кожному віддихові боячись знову вчути той чужий, а проте дивно знайомий дух, якого не завжди могли забити хвилі квіткових пахощів. І коли той дух таки доходив до Ганно, брб|й його ще дужче насуплювались, а по губах на мить перебігало тремтіння… Нарешті він зітхнув; але те зітхання так скидалося на хлипання без сліз, що пані Перманедер схилилася до нього, поцілувала і вивела з зали.

Сенатор, його дружина, а також пані Перманедер і Еріка Вайншенк кілька довгих годин приймали в кімнаті з краєвидами співчуття городян, а потім відбувся похорон Елізабет Будденброк, з роду Крегерів. Прибули родичі з Франкфурта й Гамбурга, і востаннє їх гостинно прийнято на Менгштрасе. Натовп людей, що прийшли віддати останню шану небіжчиці, заповнив велику їдальню, кімнату з краєвидами, ротонду і коридор. І ось серед сяйва запалених свічок в узголів’ї труни велично став пастор Прінгсгайм з Марийської церкви, молитовно склавши руки під самим підборіддям, звернувши до неба з широких брижів виголене обличчя, на якому проступав то понурий фанатизм, то лагідне просвітлення, і виголосив надгробне слово.

Голос його то наростав, то майже завмирав. Він вихваляв чесноти небіжки, її шляхетність і покірність, її веселу вдачу і побожність, її доброчинність і лагідність. Він згадав про Єрусалимські вечорниці і про недільну школу, ще раз відтворив перед присутніми довге, багате й щасливе життя небіжки в усьому його блиску… А що слово «кінець» вимагає якогось епітета, то нарешті сказав і про її «мирний кінець».

Пані Перманедер добре знала, до якої величної, сповненої гідності постави зобов’язує її ця година. Для себе, для своєї дочки Еріки та онуки Елізабет вона зайняла найпочесніші місця — поряд з пастором, в узголів’ї вкритої вінками труни, а Томас, Герца, Христіан, Клотільда, малий Ганно, а також старий консул Крегер, що сидів на стільці, вдовольнилися скоромнішими місцями, ніби якісь дальші родичі. Вона стояла випроставшись, ледь звівши плечі, тримаючи в молитовно складених руках батистову хусточку з чорним мереживом, і так пишалася головною роллю, яка випала їй у цій урочистій церемонії, що часом геть забувала про скорботу. Усвідомлюючи, що на неї звернені погляди всього міста, вона майже не підводила очей, але все-таки інколи не витримувала й перебігала поглядом по натовпу, серед якого помітила і Юльхен Меллендорф, у дівоцтві Гагенштрем, та її чоловіка… Атож, усі прийшли — Меллендорфи, Кістенмакери, Ланггальси й Евердіки! Перше ніж Тоні Будденброк покинула батьківський дім, їм ще раз довелося зібратись тут, щоб, незважаючи на Грюнліха, на Перманедера й на Вайншенка, висловити їй свою пошану і співчуття!..

А пастор Прінгсгайм своїм надгробним словом роз’ятрював рану, яку завдала смерть. Він кожному розтлумачував, що той утратив, викликав з очей сльози там, де вони самі не полилися б, і зворушені слухачі були йому вдячні. Коли він почав говорити про Єрусалимські вечорниці, всі давні приятельки покійної почали схлипувати, за винятком мадам Кетельсен, яка нічого не чула і з властивим глухим людям замкнутим виразом дивилася поперед себе, та сестер Гергардт, нащадків Пауля Герґардта, які руч об руч стояли в кутку і променіли, бо смерть приятельки втішила їх, і вони їй не заздрили тільки тому, що не вміли заздрити.

Щодо мадемуазель Вайхброт, то вона без упину сякалася, гучно й енергійно. Зате дами Будденброк із Брайтештрасе не плакали: не мали такої звички. На їхніх обличчях, не таких єхидних, як завжди, було написане тихе вдоволення з того, що смерть така безстороння і справедлива…

Потім, коли відлунало останнє «амінь» пастора Прінгсгайма, до зали, тримаючи в руках свої чорні трикутні капелюхи, зайшли чотири носії, тихо, але так швидко, що їхні чорні плащі аж віддималися в них за спинами, і взялися за труну. Це були чотири лакеї, яких знало ціле місто, чотири наймані служники, що на проханих обідах у найвищих колах розносили гостям важкі тарелі й пили в коридорах просто з карафок червоне меллендорфівське вино. Але й на похоронах першого