Читати книгу - "Будденброки"

148
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 153 154 155 ... 197
Перейти на сторінку:
і другого класу вони також були незамінні і виконували свою роботу надзвичайно вправно. Вони чудово розуміли, що тієї хвилини, коли чужі люди назавжди забирають небіжчика на очах у родини, потрібен величезний такт і спритність. Двома-трьома меткими, дужими рухами вони без жодного звука переклали труну з помосту собі на плечі, і, перш ніж хтось устиг збагнути жах усього, що сталося, вона, вкрита квітками, вже загойдалася в повітрі і плавно, не надто швидко, але й не повільно, зникла в ротонді.

Дами обережно обступили пані Перманедер та її дочку, не підводячи очей, тиснули їм руки й мурмотіли те, що в таких випадках належить промурмотіти, а чоловіки тим часом уже почали спускатися вниз, до карет…

І ось довга жалобна процесія повільно-повільно рушила сірими мокрими вулицями, через міську браму і далі, порожньою алеєю, під безлистими деревами, що тремтіли під холодною мжичкою, аж на кладовище. Там під звуки жалобного маршу, що линув з-за голих кущів, усі вийшли з карет і пішки рушили за труною розгрузлими стежками туди, де під гаєм виднів готичний фронтон родинного склепу Будденброків з великим хрестом із пісковика… Кам’яна плита, оздоблена ліпленим гербом, була знята і лежала поряд з чорним отвором, по боках якого зеленіла мокра трава.

Там унизу було вже приготоване місце для новоприбулої. Останніми днями склеп під наглядом сенатора трохи прибрали й відсунули вбік останки давніших Будденброків. Музика стихла, і труна на линвах загойдалася над обмурованою могилою. А коли вона глухо стукнула в дно, пастор Прінгсгайм, що встиг уже надягти напульсники, знову почав говорити. Його натренований голос лунав чітко, зворушливо й побожно в тихому, холодному осінньому повітрі над відкритою могилою й похиленими головами присутніх. Нарешті він нахилився над ямою, назвав небіжку її повним ім’ям і перехрестив труну. Коли він замовк і чоловіки, всі в чорних рукавичках, почали молитися, тримаючи перед обличчями циліндри, на мить визирнуло сонце. Дощ перестав, і серед шурхоту крапель, що потроху спадали з дерев і кущів, то тут то там коротко, тоненько перегукувалися пташки.

Потім усі один по одному рушили до синів і до брата шебіжки, щоб ще раз потиснути їм руку.

Томас Будденброк, одягнений у пальто з грубої, темної матерії, всіяне срібними крапельками дощу, стояв під час церемонії між братом Христіаном і дядьком Юстусом. Останнім часом він трохи погладшав — у його виплеканій зовнішності це була єдина прикмета недалекої старості.

Його щоки, впоперек яких стриміли гострі, витягнені щипцями вуса, покруглішали, проте були бліді й безкровні. Ледь почервонілі очі на мить чемно і втомлено спинялися на кожному, хто тиснув йому руку.

Розділ четвертий

Через вісім днів у кабінеті сенатора Будденброка, в шкіряному кріслі коло письмового столу, сидів малий, гладенько поголений дідок з сивими патлами, що спадали на лоб і нй скроні. Він згорбився, сперся гострим підборіддям на руки, схрещені на білій головці палички, ц злісно зціпивши уста, скривлені в сатанинській гримасі, дивився знизу вгору на сенатора таким лихим, пронизливим, підступним поглядом, що аж дивно було, нащо той приймає в себе таку страшну людину. Але Томас Будденброк спокійнісінько сидів собі, відкинувшись на спинку крісла, і розмовляв з тим жахливим демонічним старим як із звичайним городянином… Шеф фірми «Йоганн Будденброк» торгувався з маклером Зігізмундом Гошем про ціну за старий будинок на Менгштрасе.

Переговори тривали досить довго, бо сума, яку запропонував пан Гош, — двадцять вісім тисяч талярів — здавалася сенаторові надто низькою, а маклер присягався пеклом, що не може додати ані шилінга, бо то було б чисте божевілля. Томас Будденброк нагадав, що ділянка незвичайно велика і лежить у самому центрі міста, проте пан Гош, кривлячи рота й страхітливо вимахуючи руками, виголосив шипучим, здавленим, лютим голосом цілу промову, таку яскраву й переконливу, що її можна було б назвати мало не поемою… Га! Коли, кому і за скільки він зможе відпродати той будинок? Чи часто на протязі віків знаходяться покупці на таку величезну ділянку? Чи, може, його шановний приятель і покровитель обіцяє йому, що завтра бюхенським поїздом приїде з Індії якийсь набоб, щоб оглянути будденброківський будинок? Він, Зігізмунд Гош, прогорить із ним… неодмінно прогорить, і буде тоді пропащою людиною, навіки пропащою, бо не матиме часу знову підвестись на ноги, адже невдовзі виб’є його остання година, на нього вже давно чекає могила… Цей останій вислів так сподобався йому, що він ще додав щось про неприкаяних лемурів і про грудки землі, які глухо гупатимуть у віко труни.

Проте сенатор не здавався. Він висунув думку про те, що ділянку можна легко поділити між кількома покупцями, наголосив на своїй відповідальності перед сестрою і братом і вперто тримався ціни в тридцять тисяч талярів. Тож йому ще раз довелося зі змішаним почуттям знервованості й задоволення вислухати красномовне заперечення пана Гоша. Розмова тривала добрих дві години, і маклер мав нагоду показати всі грані своєї незвичайної вдачі. Він грав одночасно двох осіб: лицеміра і лиходія.

— Пане сенатор, мій молодий покровителю, беріть вісімдесят чотири тисячі марок… Їх вам пропонує стара, чесна людина! — казав він солодко, схиливши набік голову, намагаючись зобразити на своєму демонічному обличчі простодушну усмішку і простягаючи до сенатора велику білу руку з довгими тремтячими пальцями.

Але то була брехня, підступ! Навіть дитина могла б здогадатися, що під тією лицемірною маскою гидотно щирить зуби запеклий шахрай…

Нарешті Томас Будденброк заявив, що йому так чи інак треба подумати й поговорити з братом і сестрою, перше ніж погодитись на двадцять вісім тисяч талярів, хоч навряд чи він таку згоду колись дасть. А поки що він перевів розмову на нейтральну тему, запитав, як у пана Гоша йдуть справи, як його здоров’я.

Виявилося, що справи в пана Гоша кепські. Він широким, граційним жестом відкинув навіть саме припущення про його щасливе життя. Наближається обтяжлива старість, ні, не наближається, а давно настала, і, як уже сказано, на нього чекає могила. Ввечері він насилу підносить до уст чарку грогу, так трясе нечиста сила його руку. Прокльони не помагають — воля вже не тріумфує над природою. А все ж! Життя минуло, проте воно було не зовсім убоге. Він уважним оком дивився на світ. Відгриміли революції, війни, і їхні хвилі, так би мовити, билися і в його серце… Еге ж, до біса! Яка то була пора, коли під час історичного засідання громадської ради він пліч-о-пліч з сенаторовим батьком, консулом Йоганном Будденброком, утихомирював напад розлюченого простолюду! «За

1 ... 153 154 155 ... 197
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будденброки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Будденброки"