Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Навколо вогнища

Дванадцять білих свічок однакового розміру ми з Мертвою дівчинкою таки знайшли. Ольга принесла дванадцять синіх. За чверть до полуночі, проїхавши кілометрів двадцять на автомобілі Ольги та пройшовши ще хтозна скільки нічним осіннім лісом, ми виставляємо їх колом на більш-менш просторій, майже ідеально круглій галявині. Ніч видалася вітряною, але дерева захищають маленькі вогники та й нас самих. Ольга наказує роздягтися, перш ніж заходити в коло.

Як я тільки погодилася на цю дурню! Навіщо це мені? НАВІЩО?

– Якщо ми тут, отже, це потрібно нам, – говорить Ем Ді. 

Так, звичайно, потрібно. Хто ж сперечається з привидом і відьмою?

Тож я просто скидаю із себе пальто, роззуваюся, стягую чорну сукню та нейлонові колготи з кажанами (дивина, яка трапилася мені під час пошуку свічок). Варто було взагалі так одягатися й розмальовувати обличчя разом із якоюсь майстерною азіаткою з Youtobe? Так, я розуміла, що гулянка буде і близько не такою грандіозною, як минулого року, але щоб ми з Ольгою були лише вдвох…

− Втрьох, − виправляє мене Мертва дівчинка. 

«Добре тобі, − подумки відповідаю я. – Тебе не змушують роздягатися. А в мене аж зводить усе від холоду»

− Зроби глибокий вдих і три маленькі видихи, − радить моя примарна супутниця.

Я дослухаюся її поради і, на диво, мені дійсно стає тепліше. Принаймні вже не лихоманить. Але Ольга змірює мене невдоволеним поглядом і говорить:

− Усе знімай! 

– Навіщо? – в моєму голосі розпач.

– Одяг приглушує випромінення енергії нашого тіла, – спокійно пояснює вона. – Без роздягання можна обійтися, але тоді ритуал видасться затяжним і виснажливим для нас. 

Зціпивши зуби, щоб не сказати все, що хочеться з цього приводу, я скидаю й нижню білизну та слідом за такою ж оголеною Ольгою ступаю в коло. Полум’я свічок витягується вгору, починає сяяти якось аж занадто яскраво. Ольга бере мене за руки й говорить:

– Повторюй за мною.

Далі ми проказуємо доволі довгий віршик мовою, схожою на англійську, але деяких слів я зовсім не розумію. Мабуть, то якийсь давній діалект. Щойно все було сказано, повітря перед нами починає розріджуватися, всі лісові звуки наче зникають зовсім, але єдине, про що я думаю тієї дивної миті − це оголеність мого тіла. Як же я з’явлюся (де б це не сталося) у такому вигляді? 

Втім, ці хвилювання виявляються даремними, бо ми все ще залишаємося в лісі. Тільки коло свічок кудись зникає. Спиною відчуваю якесь несподіване тепло. Я озираюся і бачу височенне вогнище. І багато оголених жінок.

Одна з них, із довгим русявим волоссям, яке прикриває повні груди, підходить до нас.

– Ольго,  ми чекаємо на тебе, – усміхається вона. – А хто це з тобою? – жінка обводить мене рентгенівським поглядом і сама відповідає на своє питання: – А, дівчинка з табору. Що ж, ми спробуємо допомогти.

Дівчинка з табору? Мурашки пробігають в мене під шкірою й розсипаються по всьому тілу. Мене знову починає лихоманити. Але я не впевнена, що це лише від холоду. Дівчинка з табору… Невже вона про Табір мерців? 

Ольга бере мене за руку й веде до багаття. Біля нього холод вже зовсім не відчутний. На якийсь час я просто випадаю з усіх можливих реальностей. Переді мною майже двометрове вогнище. Від нього зграйками здіймаються у темряву неба руді іскорки, трохи вище їхні шляхи розходяться – кожна відлітає у свій бік і гасне. Частинки попелу відносить кудись подалі вітер. Полум’я горить рівно, без раптових спалахів чи ознак згасання. Це відьомське багаття, тож нема чого дивуватися. На нього справді можна дивитися вічно. А ще воно притягує до себе. Всі ці іскорки ніби запрошують потанцювати, покружляти з ними, злетіти в чорнильне небо. Після такого не страшно й погаснути. 

– Ходімо, – несподівано дзвінко звучить голос Ем Ді в моїй голові, повертаючи у реальність відьомського Самайну.

 

Усі жінки стають навколо вогнища, беруться за руки. Одну з моїх долонь міцно стискає Ольга, іншу ледь тримає жінка, яка нас зустріла. Чийсь сильний голос, власниці котрого я не бачу за високим полум’ям, починає говорити слова, з яких я ледве розумію четверту частину. Це та сама англійська чи давньоанглійська мова. Нічого страшного в тих словах начебто немає: щось про врожаї, енергію Землі, енергію жінки та щасливе материнство. 

Колом починають передавати ніж, яким кожна з присутніх відрізає собі кілька волосин та підносить їх до багаття. Повітря наповнюється неприємним запахом смаленого волосся. Мені все це страх як не подобається. Але ж та жінка обіцяла, що вони якимось чином допоможуть мені. Точніше, спробують допомогти. Тому я теж відрізаю кілька своїх волосин і віддаю їх полум’ю, плекаючи надію, що на цьому все й закінчиться. Та де там! «Найприємніше» чекає попереду. Одна з відьом, на вигляд дівчина років п’ятнадцяти, приносить звідкись велику глиняну миску і  підходить з нею по черзі до кожної з жінок у колі. Поки вона відьмує по той бік багаття, я ще не бачу, що за обряд вона проводить. Але вже відчуваю – це точно щось огидне. Мені й так трохи недобре в цьому чужому лісі серед незнайомих жінок-відьом. Мертвої дівчинки не видно поряд (в темряві її завжди практично неможливо вирізнити) і не чутно. 

«Ем Ді, де ти?» 

Відповіді нема.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍