Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

покоїв[58]. Кожна людина має свої переваги і свої вади. І хоча її не можна було вважати блискучою співрозмовницею, але ніжності й витонченості їй не бракувало...»

«І все-таки я не вірю, що ви ставилися б до неї так само, як до пані Акасі», — зауважила пані Мурасакі. В її серці зринула колишня неприязнь до господині Північних покоїв, але, глянувши на дочку господині, чарівну дівчину, що простодушно прислухалася до їхньої розмови, вона мимоволі пом’якшала. «Чи варто дивуватися тому, що він такий прихильний до її матері?» — подумала вона.

Усе, про що йшла мова, відбувалося протягом дев’ятого місяця. Переїзд панночки не був простою справою. Спочатку Ґендзі велів підшукати миловидих дівчат і молодих служниць. На Цукусі годувальниця зуміла, використовуючи давні зв’язки, створити для своєї панни цілком пристойну прислугу із занесених гіркою долею в ці землі столичних жінок. Однак від’їзд у столицю був настільки раптовим, що ті залишилися у провінції, а панна опинилася без служниць. На щастя, столиця велика, і вуличні перекупки досить швидко знайшли жінок, готових вступити на службу. Годувальниця нікому не відкривала таємниці своєї панни. Спочатку дівчину нишком перевезли в будинок Укон на П’ятій лінії, де остаточно підібрали для неї прислугу й підготували вбрання. І тільки десятого місяця вона переїхала на Шосту лінію, в садибу Ґендзі.

Міністр Ґендзі віддав її під опіку Ханацірусато, мешканки східної частини будинку. «Жінка, яку я колись любив, розчарована моєю ненадійністю, залишила столицю й оселилася в гірській глушині, — пояснив він їй. — І була у нас маленька дочка, яку я таємно розшукував всі ці роки, але, на жаль, марно. Тепер, коли вона стала зовсім дорослою, я випадково дізнався, де вона ховається, і вирішив забрати її до себе. Її матері давно вже немає в живих. Хоча під вашою опікою вже перебуває Цюдзьо[59], я сподіваюся, ви подбаєте й про неї. Досі вона виховувалася в глушині, і в її манерах, напевне, чимало провінційного. Наставляйте щоразу, коли виникне потреба».

«А я про це нічого й не знала. Яка радість! Адже вас завжди засмучувало те, що маєте тільки одну дочку», — щиро втішилася Ханацірусато. «Її мати була надзвичайно лагідна і сердечна, от я і подумав, що можу довірити її вам...» «Я не маю багато клопоту з підопічним юнаком, тож вільний час для дівчини знайду. Буду вельми рада...» — відповіла жінка. А домашні, які не знали, що Ґендзі вважає панночку своєю дочкою, невдоволено перемовлялися: «Кого ще наш пан відшукав цього разу? Що за дивна схильність повертатися до давніх зв’язків?»

Переїздила дівчина трьома каретами. У зовнішньому вигляді її супроводу завдяки участі Укон не було нічого провінційного. Від Ґендзі принесли подарунки: візерунчастий шовк і багато чого іншого.

Того ж вечора Великий міністр відвідав новоприбулу панночку. Звичайно, всі жінки — такі, як Хьобу-но кімі — чули про блискучого Ґендзі, але, провівши стільки років далеко від столиці, навіть не уявляли собі його образу, і тепер, припавши до щілин у ширмах і завісах, страшенно вражені його красою, жадібно розглядали його постать, освітлену тьмяним вогнем світильника.

Коли Укон відчинила для нього бічні двері, Ґендзі, усміхаючись, сказав : «О, людина, яка входить через ці двері, мала б відчувати щось особливе», — і сів на приготоване для нього сидіння в передніх покоях. «Боюся, що таке тьмяне освітлення може розбудити в серці легковажні думки. Я чув, начебто ви хотіли побачити обличчя свого батька? Чи, може, я помиляюся?» — звернувся він до дівчини, трохи відсунувши завісу.

Зовсім розгубившись, вона відвернулася, але Ґендзі, вмить переконавшись в її надзвичайній миловидності, сказав: «Запаліть світильники яскравіше. Бо в цій напівтемряві є щось багатозначне ...» Укон, підтягнувши ґніт, підсунула світильник до дівчини.

«Чого ви такі сором’язливі? — усміхнувся Ґендзі і в чарівному обличчі дівчини впізнав риси її матері. Він розмовляв з нею просто, без церемоній, немов її справжній батько. — Усі ці роки я безперервно сумував за вами, не знаючи, де вас шукати. А тепер, коли ви поруч, я мимоволі запитую себе: «Невже це сон?» — і думками лину в минуле з такою нестерпною тугою, що навіть не можу сказати вам усього, що в мене на душі...» — і він витер сльози. Спогади справді були сумними. Підрахувавши, скільки дівчині років, він сказав: «Навряд чи який-небудь інший батько був так довго розлучений зі своєю дочкою. Видно, з попереднього життя нам судилася така гірка доля! Але ви вже не маленька дитина, і ніщо вам не заважає спокійно розповісти свою і вислухати мою історію про все, що сталося за ці роки». Та на цей докір, зовсім зніяковівши, дівчина не могла відповісти ані слова.

«Після того як мене, маленьку дитину, яка навіть не вміла ходити, відвезли у далеку провінцію, час промайнув швидко, немов короткий сон...» — тихо сказала вона нарешті своїм юним голосом, дуже схожим на колишній материн. «А її відповідь дуже розумна», — подумав Ґендзі і, всміхнувшись, відповів: «Мабуть, ніхто, крім мене, не зрозуміє, як тяжко довелося вам поневірятися...» А потім, віддавши Укон відповідні вказівки, він вийшов.

Дівчина справила на нього приємне враження, і, зраділий, він розповів про неї дружині. «Оскільки всі ці роки вона виростала в глухій провінції, то я побоювався, що вона матиме жалюгідний вигляд, але виявилося, що вона поводиться з такою гідністю, перед якою мені самому стає ніяково. Отож я не приховуватиму таємниці її перебування у нас і тим заохочу таких гульвіс, як принц Хьобукьо, навідуватися в нашу садибу. Адже раніше тут не було юних дівчат, які могли б їх сюди привабити. Подивимося, як швидко вони втратять свою зверхність, коли ми про неї якнайкраще потурбуємося...»

«Ви — дивний батько! Адже не годиться насамперед думати про те, як зацікавити залицяльників», — дорікнула йому Мурасакі. «Якби я колись був таким досвідченим, як зараз, то поводився б з вами так само й заволодів би вашим серцем лише після перемоги над суперниками», — сміючись, відповів Ґендзі, й Мурасакі зашарілася своїм юним і чарівним обличчям. Присунувши до себе туш з пензликом, він нашвидкуруч вивів на аркуші паперу:

«Як і колись,

Любов мене не полишає,

Але як сталося,

Що скрасила моє життя

Низка перлин[60]?»

«От несподіванка!» — промовив він ніби сам до себе. «Схоже, дівчина — жива пам’ять про жінку, яку він, напевне, глибоко любив», — подумала Мурасакі.

Ґендзі розповів про свою нову дочку також Юґірі, порадивши йому заприязнитися з панночкою, і той відразу навідався до неї. «Хоча я не є дуже помітною особою, але ви, знаючи, що я ваш молодший брат, мали б насамперед звернутися до мене. А так я навіть не брав участі у вашому переїзді...» — сказав він вельми гречно, здивувавши служниць, обізнаних із справжнім станом речей.

Колись дівчині здавалося, що не буває розкішнішої оселі за будинок покійного Дадзай-но сьоні на Цукусі, але тепер вона побачила, що її не можна навіть порівнювати із садибою Великого міністра. Тут усе, починаючи з меблів, вражало вишуканістю і шляхетністю, а близькі люди — Ґендзі та Юґірі —