Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Що означало те «спробуємо допомогти»? З чим конкретно допомогти? Може, вони хочуть позбавити мене «дівчинки з табору»? Але цього я зовсім не хочу. Так, її поява у моєму житті вчергове налякала мене. Та боюся я не самої дівчинки, а того, що може статися щось невиправне. Як воно було за минулих її відвідин. Вона ніби посланець смерті, що приходить і забирає когось із мого життя. І при цьому залишається привітною, життєрадісною, роздає мені поради на кожному кроці й веселить, коли я не в настрої. Мертва життєрадісна дівчинка. 

Виринувши зі своїх думок, я бачу, що юна відьма з мискою вже стоїть навпроти мене. Наші погляди зустрічаються, і я розумію, що зовсім вона не юна. Сотні, якщо не тисячі років життя зраджує її погляд. Але тіло таке молоде! Й обличчя теж. І цей контраст юності й прадавності такий разючий. Її права долоня опускається в миску й за мить виринає, повна якоїсь багряної маси.

«Не треба!» – ледь не скрикую я, та вчасно стримуюся. Хоча, думаю, очі виказують мій переляк, бо червоні губи відьми розтягуються в напівусмішці. А потім вона, не кажучи ані слова (я думала, всі обряди мають супроводжуватися словами), вимащує тією дивною багряною масою мої груди, живіт і ноги до колін. Утім, все видається не настільки неприємним, як я очікувала. Те, чим покривається моє тіло, схоже на глину з якимись масляними домішками. Від цього покриву стає дуже тепло, навіть гаряче. Здається, шкіра всмоктує багряну речовину, мов губка воду. Я кидаю погляд на Ольгу, що була вимащена раніше за мене, і з подивом бачу – на ній уже не лишилося й сліду. За кілька секунд з мого тіла також зникає все намащене. Майже все, бо навколо пупа залишається вузеньке кільце, що з багряного чомусь зробилося чорним. Я оглядаю всіх, кого можу дістати поглядом, – в жодної не лишилося ніяких слідів. Хоч-не хоч, а від такого стане ніяково. Юна відьма знову з’являється переді мною. Я не очікую почути від неї щось приємне. Втім, на обличчі відьми немає жодного занепокоєння. Навпаки, обвівши поглядом мій живіт, вона посміхається. 

− Ця дівчина буде великою матір’ю! – високим голосом вигукує вона. – Кожен, хто вступить у зв’язок із нею, примножить все, що забажає. Тільки не собі подібну дитину. 

«Що це означає?» – хочеться спитати мені. 

Але за кілька хвилин, коли страх і дратування поступаються логічному мисленню, настає розуміння. У мене не буде дітей. Ні від кого. Ніколи. Що ж, це трохи сумно. Ані дівчинки з вогняним волоссям, ані веселого червоночубого хлопчика. Я намагаюся запевнити себе, що в цьому немає жодної трагедії, та вперше за останні десять років мені хочеться заплакати. Не просто заплакати – розридатися! Але час і місце не найбільш сприятливі. Всі відьми юрмляться довкола мене. Хтось просто безцеремонно роздивляється, хтось перемовляється пошепки, а дехто – на повний голос. Я намагаюся дивитися лише на Ольгу. Вона – мій єдиний зв’язок із реальністю. Здається, якщо я випущу її з поля зору, мені вже ніколи не вибратися з цього натовпу оголених жінок, з цього лісу, з цієї жахливої ночі. 

«Сотні тисяч жінок на Землі (якщо не мільйони) теж не можуть мати дітей, – заспокоюю я себе. – Але вони просто безплідні і все. А ти натомість можеш… Що там казала ця мала відьма?» 

Насправді, що вона ще там казала, мені не запам’яталося. 

– Це дуже рідкісний дар, люба, – Ольга протискається ближче до мене й обіймає за плечі. – З ним ти зможеш усе.

Я хочу щось заперечити, та відчуваю, що як скажу хоч слово, то розридаюся. Тому просто киваю головою й міцніше притуляюся до подруги. Чи обіймала б я за якихось інших обставин голу жінку? Ця думка змушує мене посміхнутися. І от сльози вже не підступають до очей.

– Невже ти досі про це не знала? – питає мене одна з відьом, що теж з вигляду дуже юна. Не просто собі дівчина років сімнадцяти-двадцяти. Ні, вона схожа на чотирнадцятирічну модель, яка вперше вийшла на подіум. Довге пряме біле волосся, майже непомітні брови, великі сірі (може й сині, у світлі полум’я точно не скажеш) очі. Вона висока, вища за мене сантиметрів на п’ять щонайменше, і неймовірно струнка. 

– Не знала, – відповідає за мене та, що ходила з мискою. – Вона ще навіть не стала жінкою.

Про це ти хоч звідки знаєш?!

– А для того, щоб скористатися даром, необхідне злиття чоловічої та жіночої енергій. 

Я знову ніяковію. Якесь відчуття невимовного жаху судомно стискає мозок. Коли це все закінчиться? Чому б мені просто не прокинутися у своєму ліжку й не посміятися з цього нічного кошмару? Хай навіть поряд сидітиме Мертва дівчинка. Вона, в порівнянні з цим божевільним шабашем, просто маленьке миле створіння.

− Ти зможеш мати все, що забажаєш! – не те щоб із заздрістю, а радше із захопленням говорить ще одна прекрасна відьма й легенько потискає мою руку. 

Дотик її пальців відчувається цілком реально. Вони теплі й шкіра на них дуже ніжна. Власне, чому б їм не бути такими? Зрештою це ж не Табір мерців. А навіть там усі на вигляд були цілком живими. Не лише там, і в нашому світі також. Циган на пляжі… А потім на хвилерізі. Він був живим, справжнім, тільки в дивному одязі і з тим своїм золотим іклом.

− Варто тобі буде загадати щось, коли ти будеш із чоловіком, − піднесеним тоном повчає відьма, що вимащувала мене глиною (хочеться вірити, що то була просто глина), − й ти отримаєш це найближчим часом. У тебе ніколи не буде проблем із грошима. І в того, хто буде з тобою, теж. Хоч він і не знатиме про твій дар, та йому буде дано все, чого він забажає від життя.