Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

6. Остання крапЛЯ

— Хлопці, а можете щось драйвове заспівати? — вигукнув обдовбаний рудий хлопака, ледь петляючи ногами в їхній бік. — Белі-і-івер чи Нейчер… Ну, цих дрегонсів!

Олекса відвернувся і матюкнувся до своєї гітари. Ігорко захихотів, бо після гарного косячка йому все було весело. Ян подивився на Макса, який сьогодні був за клавішами, й побачив його сумний кивок.

— Можемо! — сказав у мікрофон, витиснувши з себе усмішку. — Але треба трохи вашої активності! Дівчата, поплескаємо?

Він підморгнув і блиснув білими зубами. Знав, добре знав, як така його усмішка діє. І не прогадав, адже дівчата не просто аплодували, а пищали.

Ян вдарив по струнах гітари, хлопці підхопили. Чужа, остогидла мелодія наповнила простір. Добре, що сьогодні він виконує її востаннє. Якби довелося ще раз, не зніс би.

За нею була інша чужа пісня, а потім ще десяток чужих й лише одна власна, коли якийсь розумник з залу попросив здивувати його і заспівати пісню, якої він не знає.

Виступ завершувався об одинадцятій, довше затриматись вони не могти, бо ще ж мали добратися додому.

— Зажди. — Іменинниця спинила Яна, коли зійшов зі сцени зі своєю гітарою. Потягнулася до його вуха і прошепотіла, мало не вимазавши помадою його щетину: — Може, залишишся до ранку?

Гулянка відбувалася в заміському відпочинковому комплексі. Гості залишалися тут на ніч, і Ян теж не заперечував би від того, щоб не пертися зараз серед ночі до Києва, а залишитися в теплі до ранку. Тим паче дівчина була симпатичною… Як її звали? Карина?..

Він відхилився, глянув на її пухкі губи, опустив погляд на ледь прикриті блискучою тканиною груди. У штанах почало твердіти, але раптом дещо пригадалося, і збудження як не було.

Він обіцяв собі. Всі ці тижні, після кожної репетиції в “сараї”, обіцяв собі, що поговорить з хлопцями. Сьогоднішня вечірка — крайній термін. Далі немає куди тягнути. Цими днями Роман допоміг йому зробити перші студійні записи двох написаних композицій. Наступного тижня Стефанія їх послухає, і буде вирішено, яка пісня піде в ротацію.

— Вибач, я маю їхати, у мене ще важлива справа є на сьогодні, — перепросив.

Догнав хлопців уже на вулиці.

— Що, їдеш з нами? — Орест єхидно засміявся. — Я думав, знову залишишся під тепленьким боком іменинниці.

— Не хочу. Поїхали.

— А дарма, вона сексі! — зауважив Макс.

— Тоді йди й сам попросись до неї.

— Ну вона ж не на мене запала! Весь вечір тобі бісики очима пускала!

Кепкуючи один з одного, вони повсідалися в автомобіль Максового батька, який завжди просили для виїздів на заміські концерти. Ян сів на переднє пасажирське місце. Прикусив губу і майже всю дорогу до Києва поглядав на Макса за кермом, саме його боявся підвести найбільше.

Вони вчилися разом у транспортному університеті, і звела їх нудьга. Обоє вступили на першу-ліпшу спеціальність, на яку змогли пройти під батьківським примусом. “Тобі треба нормальна освіта, а далі роби, що хочеш”. Сидячи на останній парті під час лекцій, Ян і Макс перекривляли цю фразу своїх батьків і хихотіли. Тоді ж Ян і вигадав легенду про батьків “взуттєвий бізнес”. Тато Макса був директором солідної фірми з установки систем опалення, тож на тлі друга йому зробилося соромно представлятися сином взуттєвого майстра. Ляпнув про “взуттєвий бізнес” для відмовки. Хто ж знав, що Макс познайомить його зі своїм однокласником-гітаристом Олексою, все закрутилося й довелося триматися за легенду роками?

Але настав кінець усім легендам.

— Ну, кажи вже. — Макс висмикнув його з роздумів.

Вони якраз припаркувалися і занесли інструменти в “сарай”. Друг зупинився посеред їхньої репетиційної і прицільно подивився на Яна.

— Ти всю дорогу на мене глипав. Що сталося?

Олекса з Ігорком і собі пообертали голови, підійшли ближче. Ян стояв перед їхніми поглядами, як перед рентгеном. Занурив п’ятірню в розтріпане волосся, розтріпав його ще більше.

— Я покидаю гурт, — сказав на видиху.

Запала тиша. Хлопці стояли мовчки, чи то не довіряючи почутому, чи то очікуючи ще пояснень.

— Хочу спробувати сольну кар’єру. Мені допомагає Стефанія.

— Що? — Макс істерично засміявся. — Ти ж з нею мав поговорити про пісню для нас, казав, що чекаєш її відповіді…

— Я поговорив. А вона сказала, що для гурту не дасть. Але запропонувала мені співати пісні на її вірші. Сольно.

— Триндець! — вигукнув Олекса, і слідом за цим з його рота полилася вже не така цензурна лайка. — Тобто тобі отак запропонували тепленьке місце, і ти нас зразу кинув?!

Ян мотнув головою, спробував пояснити.

— Хлопці, послухайте. Я багато думав. Це шанс не тільки для мене, а й для всіх нас. У мене немає якогось суворого контракту, згідно з яким я повинен бути тільки сольним артистом, і більше ніяк. Є вже кілька пісень. Запишу їх, розкручуся… Тоді можна буде вас взяти для запису якоїсь пісні. Типу колабу зробити. Ян Нуар і гурт Nervovo!

— Ян Нуар? — Ігорко захихотів. — Це ти, чи шо?

— Я.

— Слухай, Ян Нуар, — виплюнув зі злом Олекса, — котись звідси у свою сольну кар'єру. Ясно тепер, чого ти останнім часом так рідко приходив на репетиції! Зникни назовсім!

— Якого чорта? — Ян підвищив голос, вже не чуючи за собою винуватості. — Я вам серйозно пропоную…

— Та йди ти! Пропонує він... — перебив Макс. — Вже кілька пісень?! Це ти весь цей місяць нам брехав?.. Хлопці, йдемо. Щасливого плавання, Ян Нуар.

— У лайні шоубізнесу, — додав Олекса.

Хлопці вийшли з “сараю”, але далеко не пішли, чекали.

— Забирай своє манаття і виходь, — гукнув хтось з них. — Ключі віддаси.

***

Паскудне це відчуття — втрачати. Особливо втрачати людей, з якими пліч-о-пліч працював, творив, жив однією справою.

Ян не думав, що доведеться йти від хлопців, опустивши голову, що вони не захочуть дивитися йому у вічі і випровадять як ворога.

Але як вчинив би він? Якби Макс чи Олекса, наприклад, прийшов попрощатися і сказав, що йде в сольну кар’єру? Він, Ян, теж зненавидів би друга за таке?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍