Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Розділ 10: Еквадор – Гарячі джерела, крижана ріка і тату, що стало спогадом

Еквадор зустрів мене не спекою і пальмами, як того можна було б очікувати від назви. Замість цього – свіже гірське повітря Кіто, що першим торкнулося мого обличчя. Екватор обіцяв тепло, але на висоті понад 2 800 метрів навіть сонячні промені несли в собі певну прохолоду. Повітря було розріджене, небо – відкрите, а думки – ясні.

Я потрапила до професійної школи англійської мови з кількома філіями по всьому Еквадору. Як волонтерка, я разом з іншими допомагала на практичних заняттях – ми спілкувалися з учнями, підтримували їх у вільному говорінні, допомагали подолати страх. Це було живе місце, де зустрічалися діти, підлітки й дорослі, щоби вивчити не лише мову, а й новий спосіб мислення. Найбільше мені подобалися філософські дискусії – англійською, з людьми, в яких серце говорило іспанською.

У хостелі, що став моїм домом, я познайомилася з Камілою – іншою волонтеркою з Канади. Вона була жива, розумна, допитлива. Ми жили в одній кімнаті, разом снідали, багато розмовляли і гуляли містом. Наші дні починалися з кави на терасі школи, цигарок у ранковому світлі і теплого відчуття: я на своєму місці.

Браян – ще один сусід, енергійний колумбієць – провів нас до парку Кароліна. Великий, зелений, сповнений життя. Ми пили каву, сміялися з культурних непорозумінь і говорили про свої країни. Якось я забула вечерю в школі – директор особисто приніс її мені в хостел. Саме такі дрібниці все вирішують.

Наші вечори проходили в барі Secret Garden з панорамою на Кіто. Я випила півнеґроні й одразу відчула сп'яніння – мій організм відвик від алкоголю. Ми грали в Phase 10, говорили про життя, Бога і світ.

У святковий день ми з Камілою вирішили піднятися на канатній дорозі до Телеферіко. Вид на місто був захопливим. Але на висоті понад 4 000 метрів дихати стало важко. І все ж – світло було м’яке, тиша – глибока. Це був момент захоплення.

Іншого дня ми відвідали історичний центр. Побували в базиліці, про яку кажуть, що кінець світу настане, коли її добудують. Я купила собі зелене морозиво – зі смаком інжиру, солодке й несподівано смачне.

Неділі були спокійними. Ми дивилися документалки про Анди, курили разом у внутрішньому дворику хостелу і слухали дощ, що, мов спокійний метроном, стукав по бляшаному даху.

Наша група в хостелі росла. Приїжджали нові волонтери, хтось їхав далі. Ми разом готували вечерю, займались йогою, грали на гітарі. Це було схоже на маленьку тимчасову родину. Хаотичну, гучну, але справжню.

І ось одного дня хтось сказав: «Поїхали в Ба́ньйос».
Ми кивнули. Не тому, що щось шукали. А тому, що були готові знайти.

Ми орендували великий будинок разом з невеликою компанією інших мандрівників. Це справді стало родиною: ми готували разом, святкували, ділилися історіями. Це була неймовірно класна компанія – стільки сміху, стільки дурниць і щирої радості.

День, коли ми пішли на рафтинг, був особливим. Повен енергії, драйву й адреналіну. Я випала з човна – і це було зовсім не м’яке плюскотіння, а справжня сила. Вода була могутньою, непередбачуваною. Я почувалась маленькою – але живою. Наш гід, чоловік із уважним поглядом, сказав у спокійний момент:
«Я не боюся порогів. Але тиша… ось вона небезпечна. У ній живуть істоти, яких ти не бачиш.»

Дорогою назад у автобусі ми влаштували вечірку. Гучна музика, місцевий самогон, сміх, танці. Пізніше ми знову зустріли нашого гіда – цього разу в барі – і святкували з ним до ранку.

Наступного вечора ми вирушили до прихованого гарячого джерела. Заховане між холодною річкою і густими джунглями, це місце було наче таємниця самої Землі. Ми сиділи у паркому воді, над нами зоряне небо, поруч – тихе шепотіння річки. Ми постійно перемикалися – з гарячого у холодне. Це було очищення. Для тіла. Для душі.

Після кількох днів рафтингу, банджі-джампінгу і вечірок у Ба́ньйосі, ми вирушили далі – до Міндо. Невелике селище, повне метеликів, пташок і дощового лісу.

Там ми вирішили зробити татуювання. Кожен із нашої групи обрав чакану – інкський хрест – але в індивідуальній формі. Для нас це стало символом зв’язку: із землею, з людьми, з нашою подорожжю.

Я зробила собі татуювання чакани на щиколотці. Поки майстер виводив лінії, я заплющила очі. Переді мною поставали образи – гори, стежки, обличчя людей, яких я зустрічала. Здавалося, що моє тіло зберігало ці спогади у собі.

Після Міндо наші дороги розійшлися. Багато хто поїхав далі до Колумбії, інші – на південь. Я більше не відчувала сильного поклику залишатися в Еквадорі. Було відчуття, що ця країна вже дала мені все, що мала дати.

В останній вечір я сиділа біля річки. Слухала воду. Дивилася в небо.

«Дякую,» — прошепотіла я. — «За зелень. За тепло і холод. За тату. За все.»

Я знала, куди хочу далі: Колумбія. Поклик був. Тихий, але ясний.

І я вирушила — готова до наступного кроку на шляху, який показує себе сам.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍