Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Розділ 11: Колумбія – Перша фінка і подорож крізь себе

Щойно я приїхала до Колумбії, одразу відчула: ця країна – інша. Вже в першому селі з усіх боків лунала музика. Люди говорили мелодійно, з любов’ю, вживаючи пестливі слова на кшталт mi reina, cafesito, dulcesito. Здавалося, ніби сама земля співає – і я відчула себе бажаною.

Я прямувала на маленьку фінку, яку мені порекомендував один мандрівник. Артуро, власник, зустрів мене на мотоциклі в селі. Двадцять хвилин ми піднімались вузькою гірською стежкою. Повітря ставало чистішим, звуки – м’якшими. І ось ми вже стояли перед маленьким раєм – пальми, гори, дерев’яний дім з панорамним краєвидом.

Артуро нещодавно придбав цю фінку. Удалині паслися корови, між банановими деревами бігали кури. Я допомагала йому готувати, прибирати, годувати тварин. Це було просте життя – але сповнене сенсу.

Згодом приєднався двоюрідний брат Артуро, а трохи пізніше – пара: він колумбієць, вона француженка. Так нас стало п’ятеро. За годину пішки звідти був водоспад. Після роботи ми часто ходили туди, пірнали у холодну воду, очищали тіло і думки.

І саме там, у цій маленькій спільноті, я пережила одну з найглибших подій у своєму житті: церемонію з DMT – дим з буфо-жаби.

Я колись про це чула – мимохідь, не вникаючи. Це було просто слово. Але того дня я переступила через поріг, якого раніше навіть не бачила.

Густаво подав мені люльку, допоміг запалити. Я зробила глибоку затяжку – і зникла. В ту мить зникло все: моє ім’я, моя історія, моє тіло. У мене промайнуло лише два маленьких спогади: про рікотту, яку я залишила в кухні, і непрочитане повідомлення моїй психотерапевтці – але вони одразу розчинилися. Залишилася лише чиста присутність.

Я падала. І поки я падала, я оберталася – і з кожним обертом бачила інший всесвіт. Барви, форми, геометрія, світи, яких я ніколи не знала. Деякі нагадували наукову фантастику, інші були майже поетичними у своїй структурі. Я прожила весь спектр людських емоцій – страждання, щастя, самотність, екстаз.

І тоді, в одному з тих вирів, я побачила Землю. А потім – Колумбію. І врешті – саму себе. Там, на фінці. Моя душа поверталась.

Але я не повернулась одразу. Світ був сірим. Голоси звучали здалеку, як луна. Я не могла рухатись, лежала у власному тілі, ніби в чужому просторі. І на мить подумала: «Я тепер тут залишусь?»

Але я обрала життя. Я люблю жити.

Я подивилась у небо – і побачила зорі в русі. Не нерухомі, як ми бачимо їх неозброєним оком, а спіралеподібні, що кружляють у Всесвіті. І тоді прийшло розуміння: життя повільне. Але досконале. А я? Я часто була швидшою за саме життя. Я повинна сповільнитися.

Цей досвід навчив мене терпінню. Раніше я часто відчувала, що випереджаю події, хочу всього й одразу. Але після цієї подорожі я знала: життя має свій власний ритм – і якщо ми йому довіримося, усе прийде вчасно.

Приблизно через сім хвилин я повернулася повністю – я знову відчувала своє тіло, могла рухатись, сіла. Я подякувала всім, хто був поруч, і – понад усе – Всесвіту. У мене були сльози на очах – не зі страху, а з глибокої вдячності.

Пізніше я прочитала, що DMT, можливо, виділяється шишкоподібною залозою – під час народження, у снах, у глибокій медитації та в момент смерті. Я вірю в це. Я це відчула.

Ця фінка стала для мене місцем відступу. Пізніше я ще двічі поверталася туди. І щоразу я поверталась вже іншою.

Після цього інтенсивного періоду я знову вирушила в дорогу – багато пішки, часто наодинці. Я вбирала в себе ландшафти, звуки, запахи. Я була цілком у моменті, крок за кроком. І саме на цих стежках, без мети, без плану, мене часто запрошували – селяни, діти, старенькі. Один дідусь з гордістю показував мені своє маленьке господарство, пригощав прохолодними напоями. Один хлопець підвіз мене на мотоциклі, дорогою ми заїхали до його тітки, яка мала плантацію манго. Вона простягнула мені цілий пакет – найсолодші й найсоковитіші манго у моєму житті.

Я пам’ятаю, як ішла десь по запиленій дорозі, з сонцем на обличчі, з наплічником за плечима. І думала: Який шлях я пройшла. Адже я родом із маленького українського села – а тепер я тут. На іншому кінці світу. Посеред Південної Америки. Це було відчуття свободи, але й благоговіння.

Я часто думала про смерть. У нашій культурі, у нашому вихованні, ми боїмося її. Смерть замовчують, витісняють. Але після мого досвіду з DMT я зрозуміла: смерть – не кінець. Вона – перехід. Як і народження. Перехід в інший стан буття.

Не потрібно боятися – якщо йдеш у це свідомо. Якщо готова віддатися тому, що приходить, – тоді побачиш багато. Це не кінець. Це початок чогось нового. І я тепер вірю: якщо жити з відкритими очима, то й до смерті можна підійти з відкритими очима. Без страху. А з довірою.

У цей час мене часто тягнуло в ліси. Подалі від міст, доріг, голосів. Я спала просто неба, ставила намет між деревами, готувала їжу на вогні. Дикі ночівлі перестали бути пригодою – вони стали поверненням додому.

Якось я натрапила на маленьку річку. Вона не була ні широкою, ні глибокою. Але в ній було щось. Те, як вода танцювала по камінню. Як світло пробивалося крізь листя і малювало золоті плями на поверхні. Я сіла на берег, ноги у воді, наплічник за спиною.

Нікого навкруги. Лише тихе шепотіння води, спів птахів, потріскування гілок десь у далині.

Я просто сиділа. Без музики, без телефону, без годинника. Сонце поволі хилилось до обрію, фарбуючи воду в золото. Дерева віддзеркалювались у м’якому світлі, і це був той самий момент між днем і ніччю – коли все стає тихим, але ще не темно.

Всередині було рухливе відчуття. Не гучне, але помітне. Я багато думала останнім часом про почуття. Про емоції. Про цю силу, що часто керує нами – і ми навіть не помічаємо.

Я вважаю, що нас, людей, дуже часто маніпулюють – не тільки ззовні, а й зсередини. Нашими власними реакціями, болем, очікуваннями. І я захотіла навчитися ставитися до цього інакше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍