Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Меліра зробила крок ближче, її голос звучав твердо, хоч і з ноткою печалі.

— Моя місія тут завершена, Еріоне. Я повинна повернутися до святилища. Темрява дала мені завдання знайти тебе, допомогти тобі. Але зараз я відчуваю, що вона знову потребує мене там. Я не можу залишити святилище надовго. Це моє місце, мій обов’язок.

Еріон розумів, що не має права її зупиняти. Її слова були остаточними, і він бачив рішучість у її очах. Він лише кивнув, намагаючись приховати розчарування.

— Гаразд, — сказав він, спробувавши зберегти легкість у голосі. — Тоді, може, я підкину тебе туди? У мене вже є досвід подорожей через темряву.

Меліра усміхнулася, її очі на мить стали теплішими.

— Дякую, але я впораюся сама, — відповіла вона. — Темрява проведе мене.

Еріон зробив крок до неї, готовий попрощатися, але Меліра раптом кинулася до нього. Її губи впилися в його, гарячі й пристрасні, ніби це був їхній останній поцілунок. Еріон спочатку здивувався, але потім його руки самі потягнулися до її талії, обійняли її, утримуючи поруч. У цю мить весь світ зник, залишилася лише вона — її тепло, її дихання, її близькість.

Коли поцілунок закінчився, Меліра повільно відступила, її обличчя залишалося спокійним, але в очах блищав смуток.

— Повертайся, — сказала вона тихо, майже шепотом. — Обов’язково повертайся.

Еріон хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Він лише кивнув, проводжаючи її поглядом, коли вона розчинилася у тінях, залишивши його самого перед майбутнім, яке тепер належало подолати самому.

Залишившись один, Еріон відчув порожнечу, але вона швидко наповнилася новою рішучістю. Його ціль стала ясною: не тільки врятувати друзів, але й повернутися до Меліри. Її слова й теплий дотик усе ще відчувалися на його шкірі, надаючи сили, яку він не міг пояснити. Вперше за довгий час у нього з’явився справжній привід не просто боротися, а перемагати.

Він зітхнув, зосередившись на своїх думках. Перше, що спало на думку, — Аргаліонська темниця. Місце, яке вони з друзями колись ледве покинули живими. Якщо король схопив його товаришів, то найімовірніше, саме туди він відправив їх.

"Темниця, яка добре охороняється," подумав Еріон, обережно прокручуючи в голові план. "Але це було раніше. Я вже не той, ким був тоді."

Він уважно проаналізував свою нинішню силу. Тінеріз, Умбра, Амрел — артефакти, що стали його частиною, тепер давали йому можливості, які він раніше навіть уявити не міг. Він відчував, як темрява всередині нього рухалася, як жива істота, готова підкорятися його волі.

Єдине, що надавало йому перевагу в цій ситуації, — це несподіванка. Король Аргаліону, безсумнівно, готувався до можливої атаки, але Еріон був впевнений, що той не міг знати, коли і як він прийде.

Еріон зробив кілька кроків уперед, оглядаючи околиці. Він задумався, чи використовувати темряву для переміщення одразу до Аргаліонської темниці чи підійти ближче, обережно розвідавши територію. Хоча впевненість у своїй силі зростала, він розумів, що імпульсивні дії можуть поставити під загрозу і його, і його друзів.

"Я вже не маю права на помилки," подумав він, зціпивши зуби.

Еріон дістав Тінеріз і провів пальцями по його холодному руків’ю. Меч відгукнувся ледве чутним пульсацією, ніби підбадьорюючи свого володаря. У цей момент Еріон зрозумів, що він більше не один. Його сила, його воля і темрява тепер були єдиним цілим.

— Аргаліонська темниця… — тихо промовив він, ніби затверджуючи свій вибір. — Чекайте на мене.

Потім він знову зосередився на темряві, закривши очі, щоб відчути її шепіт. Він бачив образи, які мерехтіли в його свідомості: високі мури, похмурі коридори і залізні ворота. Темниця вабила його, ніби виклик, що чекав на свою розв’язку.

Еріон знову відкрив очі, і в них блиснула впевненість. Він був готовий.

Еріон знову закрив очі, зосереджуючись на темряві, яка завжди була поруч. Він відчував, як вона пульсує в його жилах, готова підкоритися його волі. Він чітко уявив Аргаліонську темницю: її холодні кам’яні стіни, вогкий запах сирості, важкі залізні ґрати. Темрява відгукнулася, огортаючи його тіло густим шлейфом, ніби надійним плащем, який приховував його від усього світу.

Раптом повітря навколо нього почало коливатися, як вода, у яку кинули камінь. Чорні тіні звивалися і змикалися, утворюючи щось схоже на вир, що обертався навколо Еріона. Відчуття було, наче він стоїть на межі між двома світами: одним реальним, а іншим прихованим у глибинах темряви. Він зробив крок уперед — і його тіло, здавалося, розчинилося у мороці.

За мить він знову відчув тверду землю під ногами. Навколо стало темно і вогко, а запах цвілі та заліза миттєво нагадав йому про минуле. Він відкрив очі і побачив знайомі кам’яні стіни темниці. Лише за кілька кроків від нього стояла клітка, в якій він колись сидів, спостерігаючи за цим місцем крізь туман власного відчаю.

Але цього разу в клітці сидів не він. Там був чоловік у пошарпаному одязі, з плямою вина на сорочці, яка навіть у цьому тьмяному освітленні кидалася в очі. Його обличчя було змученим і порослим щетиною, а запах алкоголю змішувався з гірким ароматом сирої темниці. Він підняв голову і побачив Еріона.