Читати книгу - "Талісман обраної, Ася Чирокбей"

- Дур-р-репа! - і пірнула в торбинку.

Намагаючись витягти птаха, я, нарешті, з'ясувала предмет його інтересу. Це була скринька з-під талісмана. Вийнявши її, я запитально подивилася на Білосніжку, а вона, як ні в чому не бувало, почала клювати розсипане зерно.

Скриньку я не брала до рук відтоді, як уперше відкрила її і витягла талісман. Мені й без цього вистачало вражень, як ви розумієте. Придивившись у світлі ліхтаря, я побачила, що малюнок змінився. Тепер тварюка виступила вперед, практично закриваючи собою фігуру жінки.

"Оце так! - подумала я. - Це що, місцевий телевізор?"

Ще раз вдивившись у зображення, я побачила в лівому верхньому кутку контури літаючої тварюки.

"Ось і нові дійові особи з'явилися", - прийшла безрадісна думка.

І вже зібралася заховати скриньку назад, як Білосніжка, що підскочила, боляче клюнула мене за палець.

- Ну, що ти ще хочеш? - благально вимовила я.

На це Білосніжка розпушила пір'я, втупилася носом у скриньку і застрекотіла, подібно до сороки.

Схоже, я чогось упритул не помічаю.

Перевернувши скриньку, я наполегливо вдивлялася, повертаючи її під різними кутами. І тут помітила рисочки, що вибивалися із загального фону полірованого дерева. Придивившись уважніше, я помітила, що вони повторюються. Та це ж латинь, таємнича мова Вартових, про яку згадував Дан. У міру того, як я вдивлялася, символи проступали чіткіше, і я вже могла прочитати слова. Оце так! А я напередодні скаржилася Білосніжці на те, що до кірту не додається інструкція. Доведеться брати свої слова назад.

Тільки от біда. Прочитати-то я могла, але не розуміла сенсу. Моє знайомство з латиною обмежувалося тим, що слова закінчуються на "us" і "um". Я знайшла Зерда і показала йому написи, зніяковіло додавши, що мова мені знайома, але слів я не розумію. Зерд вивчив скриньку, зазначивши, що раніше цих написів не було. Вони з'явилися після активації талісмана.

Тоді була така метушня, що мені не те що до шкатулки, мені взагалі ні до чого не було діла, треба було терміново забиратися із замку.

Зміна малюнка на кришці шкатулки Зерда не особливо зацікавила. Ну, подумаєш, телевізор так телевізор.

Після того, як Зерд пішов, я півночі вчила латинські фрази і навіть пробувала їх вимовляти, пошепки, намагаючись згадати хоч якісь слова. Але нічого не відбувалося, крім того, що пам'ять послужливо підказала мені, що наголос у латинських словах припадає на передостанній склад.

Дан говорив, що один із перших зустрінутих ним місцевих жителів навчався в імперському університеті і там почув фрази з мови Вартових. Щось не стикувалося з версією Зерда про те, що Ордена Полуденних Вартових не існує, а Вартовими стають обрані птахами випадкові гості з інших світів. Із цими думками я заснула. Вночі мені снився чарівний острів. Я стояла серед папуг. Вони гасали навколо мене і вигукували фрази латиною. Потім з'явилася Білосніжка і знову закричала:

- Дур-р-репа!

На цьому я прокинулася. Небо на горизонті було забарвлене променями ранкового сонця.

Розпочався новий день. Сьогодні моїм завданням було визначити, наскільки далеко від нас знаходяться галери демів і найближчі тварюки в Міжгір'ї, а також спробувати цілеспрямовано встановити зв'язок із конкретною тварюкою.

Я зайняла своє місце, простягнула руку Зерду і відвернулася. Звична вже процедура від цього не ставала менш неприємною. У голові знайомо цокав годинниковий механізм. Увійшовши в транс, я відчула вже знайоме відчуття "нас багато" і щосили намагалася пригадати, яким чином мені вдалося налаштуватися і побачити галери демів. Перший раз це вийшло спонтанно, і тепер я намагалася повторити свій шлях.

Вийшло напрочуд легко. Картинка виникла цілком упізнавана. Скільки їх? Одна, дві... п'ять... вісім. Вісім галер із демами, до того ж на двох є ті, хто розмовляє з Темрявою. Це знання саме з'явилося в моїй голові. Тепер повернутися до відчуття "нас багато". Чомусь я відчувала, що воно ключове. Нас багато... Нас багато... Є!

Тепер утриматися. Схоже, раніше я швидко пролітала це відчуття і підключалася до конкретної тварини. Тепер же, затримавшись довше, я сприймала щось на кшталт мапи з вогниками, що світяться. Насправді ані карти, ані вогників не було, але я могла орієнтуватися в цьому відчутті, як за картою.

Оцінити відстань. Основні сили тварюк досить далеко, їм залишилося близько дня шляху. Лише кілька дрібних загонів підійшли ближче.

Тепер налаштуватися на конкретну тварюку. Спіймати конкретний вогник. Ага, є. Усе замиготіло настільки швидко, що я не встигала нічого зрозуміти. Здається, цього разу я налаштувалася на нюхача. Так і є - у короткі моменти зупинок з'являлася чіткіша картинка, але в основному... Так, це був ліс. Дерева миготіли з такою швидкістю, що зливалися в одне ціле. А що це за група рухається в наш бік? Ці тварюки зовсім близько. Вони вже поруч із фортом!

Мить паніки, потім я опанувала себе. У мене є ідея, як вивести тварюк з ладу. У першій групі їх три, у другій - трохи далі - п'ять. Засікти найближчу, налаштуватися, увійти в контакт. Це був великий і повільний монстр. Знайти джерело команд. Рухатися до нього. Доторкнутися. Хоч і не з першої спроби, але мені вдалося зробити те саме, що й минулого разу. Нахлинула хвиля спогадів істоти, потім мене жбурнуло потоком емоцій. Але я вже була готова до цього, тому взяла себе в руки. Я перебувала в темряві, наче на дні океану. У гнітючому мороці...