Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У місті Ф., серед вузьких і широких вуличок, та зовсім невеликих провулків, одного дня настало легке архітектурне сум’яття.
Все почалося з того, що кілька стареньких будинків — із облупленою штукатуркою, балкончиками з мереживного металу і дерев’яними вікнами з досить довгою історією — почали шепотіти один одному:
— Мабуть, нас уже ніхто не любить... Подивіться на новобудови — високі, блискучі, рівненькі. А ми — похилені, потріскані...
І щось у їхньому мурованому серці занило і засумувало.
Та одна з багатоповерхівок, новенька, з дзеркальними вікнами і строгими геометричними формами, почула ті слова — і відповіла:
— Не сумуйте. Ви — живі. У вас — історія. Ваші під’їзди пахнуть яблуками, книгами, пиріжками й щасливим дитинством. У вас дверні ручки, що пам’ятають дотик десятків поколінь.
— А ще, — додала інша, — у вас є еркери! І ті незвичайні арки в під'їздах! І плитка з візерунком, якої вже ніде не знайдеш...
— І скрип ваших дерев’яних сходів — то не старість. То музика часу, — мовила тиха дев’ятиповерхівка на розі.
Старенькі будинки здивовано притихли. Їм ніхто так не говорив давно. І раптом вони згадали...
як колись одна молода пара вперше поцілувалась на балконі третього поверху; як у під’їзді хтось лишив дитячий візочок — і всі мешканці виходили погойдати; як у вікнах горіли новорічні гірлянди ще в ті часи, коли лампочки були кольоровими, але завжди теплими. як на цю адресу приходило багато паперових листів…І вони знову стали гордо стояти, хоч і трохи перекошені, з тріщинами — але з душею.
Бо кожна нова висотка розуміла: саме старенькі будинки — це коріння міста. Вони — його пам’ять, його історія, його серце.
Історія про місто Ф., де мудрість
і допитливість не мають віку
У місті Ф., де вулички пахнуть липовим чаєм і ще зберігається традиція вітатися з трамваями, нещодавно сталося щось особливе.
Відкрився Вільний Університет Третього віку.
Він розмістився у будівлі колишнього Палацу Культури, яку відреставрували з любов’ю. Тепер там замість репетицій хору лунають звуки клавіатур, замість вишивальних гуртків — заняття з UX-дизайну, а замість танців з баяном — майстер-класи з левітації.
Так, левітації. Але про все по черзі.
Сюди приходили бабусі й дідусі, яким давно вже на пенсію, але цікавість у них — як у першокласників. Вони вивчали:
Основи програмування — і створювали застосунки для пенсіонерів: «Будильник на чай», «Де мій внук?», «Ода спокою» (медитації під Шопена); Розробку інді-ігор, у яких головними героями були сміливі бабусі з суперсилою варити борщ, що зцілює, і дідугани, які приборкують хаос у транспорті; Філософію спокою — курс, де обговорювали, чому варто прощати, як знайти сенс у буднях і навіщо коти приходять саме тоді, коли треба; І навіть… техніку м’якої левітації — бо дідусь Микита (у минулому інженер-радіофізик) винайшов спеціальну подушку з магнітним полем, і тепер у холі університету можна побачити, як бабуся Зіна "плаває" в повітрі з книжкою.Вхід був вільний, атмосфера — підтримувальна, чай — з мелісою, а головне правило звучало так:
"Ніколи не пізно почати нове життя."
І хоча молодь іноді з усмішкою спостерігала за цим дивом, скоро саме студенти Університету Третього віку почали викладати у звичайних школах: курс «Дружба з часом», «Коли не боїшся натиснути "оновити"» і «Гуманний штучний інтелект».
Котик Любчик та ще пригоди у березовому гаю
У місті Ф. живе дуже багато котів. Але ж у кожного з нас свій улюбленець? Котик на ім’я Любчик був особливий, — особливий для своєї родини, звісно!.. Він був пухнастий, рудий, із білими лапками, і дуже любив гуляти.
Одного ранку, коли сонечко ніжно прокидалося, Любчик вирішив піти на прогулянку до березового гаю. Він чув, що там ростуть найвищі дерева, а вітер співає такі пісні, яких не почуєш більше ніде.
Котик легенько ступав по стежці, мружився від сонця, що пробивалося крізь листя, і вдихав аромат лісу. Він зупинився біля першої ж берези, потерся об її гладкий білий стовбур і почув ніжний голос:
— Доброго ранку, Любчику!
Котик здивовано озирнувся.
— Хто це?
— Це я, Берізка. Я бачила, як ти прибіг до гаю, і хотіла привітатися.
— Ой, ти вмієш говорити? — здивувався Любчик.
— Авжеж! Але тільки з тими, хто слухає.
Любчик задоволено замуркотів і притулився до дерева.
— А що ти тут робиш, Берізко?
— О, я слухаю вітер, він приносить мені історії з далеких країв. Хочеш почути одну з них?
— Дуже хочу!
Берізка нахилилася ближче, і листочки почали шепотіти.
Вони розповіли про пташку, яка загубила свій дім, але знайшла друзів. Про зайчика, що колись боявся темряви, але навчився бачити красу в зоряному небі.
Любчик слухав і муркотів від задоволення.
— Як добре у вас тут, — сказав він.
— Приходь ще, — прошепотіла Берізка.
Котик потягнувся, торкнувся лапкою стовбура і побіг додому. Вітер грався в його вусиках, а в серці залишилося щось тепле — ніби маленький шматочок світла з березового гаю. Місто Ф. спостерігало за своїми мешканцями із задоволенням. Бо васе вони і складають його сутність.
Як змагання перетворилось
на свято самопізнання й єдності
У місті Ф., де кожен мікрорайон мав свій настрій, історію й характер, якось сталося дещо незвичайне.
Все почалося з жартівливої фрази у місцевому блозі:
— А от якби мікрорайони влаштували турнір, хто з них найліпший?..
Ідея несподівано всім сподобалась. Тож Центр, Снігурівка, Казнівка, Заріччя, Кадлубиця, Журавлівка і Завокзалля зібрались на загальноміській нараді... ну, не насправді, а через своїх мешканців, які з ентузіазмом взялися за справу.
Центр одразу виставив свої козирі: старі будівлі з ліпниною, фонтани, бібліотеки й головну площу. Його номінували як «найповажніший».
Снігурівка — зелена й домашня, виступила в категорії «найспокійніший». Там пахло пирогами й липами, а у дворах усі знали один одного на ім’я.
Казнівка вирішила боротися за «найтаємничіший»: її вулички плутались, а підземні ходи й досі зберігали шепіт історій.
Заріччя — розлогі береги річки, романтичні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки Міста Ф., Кірш Лі», після закриття браузера.