Читати книгу - "Архе"

«Пінк Флойда» все одно слухати будемо.

— Точно! Скажу тобі щиро, — Терезка пацнула вуйка по плечу. — Ми з тобою, вуйку, такі класні…

На вуйковому лиці розлилася посмішка: «Оо о о ооо! Ну такі і і і вже кла а а асні!..». Вуйкові кортіло обійняти цілий світ, вловити момент звільнення кожною чутливою волоси ною свого тіла.

— Боже, які ми класні, — нагадала Терезка і покосилася на вуйка. — Вуйку! Ми вільні! Ні жони твоєї вольтанутої, ні роботи, ні школи! А музика? Ах, ах, яка з нами божественна музика, вуйку! Ах, «Джетро Талл»! Ах, «Дорс»! А «Пінк Флойд»?! Ах ах ах!

— ТА ТО ОБШЕ КАПЄЦ!

— Мене ВЖЕ в’ючить, — закінчила вона пальчиком і завмерла в передчутті. І вуйко не підкачав:

— Ой, правдоньку кажеш. Ми вільні, як перші й останні хіпі! Ми покоління Літа Любови! Ми діти Революції номер Дев’ять! Ми квіти в люфах автоматів…

— Ми пташки божі!

— Ми ослики!

— Ми песики! Ми качечки!!!

— Ми точечки!!!

— Ми дужечки!!!! Медузочки!!!!!

— Але ж ми класні! — і вуйцьо Юлік зіжмурився від щастя, мов котяра. І, ніби зважившись на подвиг, додав:

— Ми такі класні, шо я ПРОСТО ХУЇЮ!!!

Терезка шанобливо посміхнулася. «А ти вже хвилю валася, що вуйка не прорве» — сказав їй голос.

— Ну то вйо, вуйку! — скомандувала вона. — Вперед, на колію! Далеко ще?

Вуйко озирнувся і почіхрав задницю.

— Там, — він показав рукою на схід, у темряву крон і паркість папороті.

Терезка поправила наплічник, струсила попіл і підняла голову. У дзеркальцях окулярів зблиснула паволока хмар.

Вздовж неба прокаркала ворона.

Вуйко рушив, на ходу смалячи й розказуючи чергову побрехеньку.

4

— Я, ше як був у такому віці, як ти, мав патла, — почав він.

— Як у Фредді Меркюрі?

— Ну… Може, не такі довгі, як ти собі думаєш… приблизно так десь по вуха. Але в школі хто би таке допустив?! Напи сали про мене і про Мацька Пожежу навіть у шкільній стінгазеті! Казали, галстука заберуть, з комсомолу виженуть.

Але ти ж знаєш, як я тоді страшно хіпував! Тоді вони, значить, шо? Кличуть мене до директора, так? А він і каже, мовляв, так і так, «Товаришу Торба, от ми зараз викликаємо Ваших батьків і або ти сам, сука патлата, ідеш в парихма херську, або самі знаєте, товаришу Торба, шо тоді ми вам відірвемо…». Ну, ти розумієш, про шо я. Про значок ГеТеО.

А я взяв і не пішов у парихмахерську! І думаю: а, хай! Хай відривають! А на ранок приходжу до школи, там у коридорі школярі гасають, а ми з Мацьком такі вже хіпові, стиляги, блін, ну такі, шо ну його нафіґ! А тут біля вікна директор стоїть, нас, видно, чекає, перевірити, постриглися чи нє. Ну, і тут він як гляне на нас, так всім зразу ясно стало: піздєц пацанам. Розкриває він рота і до мене так во: «Товаришу Торба!..». А я таково став, руки в боки, і кажу: «А я Вам не товариш!». В коридорі тиша, всі на ципоньках, а тута забігає наша географічка йобнута, та, шо глобуси колекціонувала, з двома глобусами в руках і кричить на все горло:… О, так он де він!

Вуйко тицьнув пальцем на кущ папороті. Терезка нагнула черевиком папороть і серед налипів глиці та злиплого листя побачила головку іржавого костиля. Скопнула листяний наст. Костиль забитий у прогнилу, врослу в землю дерев’яку.

— Вона? — спитала Терезка.

— Вона. Тут усе трохи заросло… Далі видно краще.

За кілька кроків вона справді побачила шпалу — вогкий кусень чорної трухи. Шпалу вздовж і впоперек споясали блискучі траси слимаків.

Терезка змела ногою злипле у пласт торішнє листя.

Залізна пластина і черговий чорний костиль. Білі нитки міцелію.

Кроків за двадцять колія показала себе у всій красі.

Шелестіли дерева.

— Вуйку, а от скажи мені: кому це закортіло побудувати посередині Карпат залізницю?

Вуйко знизав плечима.

— У тому то й річ, що ніхто не відає, — сказав він. — Ге!

Думаєш, я не питався? Ніхто про це місце навіть не чув. Але я не дурний. Я його нікому не показував, тільки тобі.

Терезка йшла, переступаючи зі шпали на шпалу. В наплічнику подзенькувала тара. Поверх дерев’яних колод тягнулися бурі бордюрчики рейок.

Вуйко кривив забавні міни, мов першокласник, що переніс менінгіт:

— Ти ж подумай, Терезо, який це дарунок для нас!

Вкинься в саму атмосферу відкриття: от ти, така крута хіпка, і твій вуйко — останній мрійник і невиліковний романтик, а тепер ще й завгосп у музичній школі, йдуть лісом. Карпати.

Осінь. Легка імла висить над горами, шумлять ялини. Біле небо кольору стиглого винограду… скоро моє День народ ження… Нічим не стримувана свобода…

— А виноград який, перепрошую? Ізабелла чи «дамські пальчики»? Чи білий?

— Синій, з нальотом. Слухай далі. Осінь, та? Нічим не стримувана жага свободи, вкидуєшся? І ми, старі хіпуни, находимо у затінку сосен і поростях моху шматок справдеш ньої залізниці. Скільки їй років? Ніхто не знає. Стара престара. Але добрі добрі хіпі знають: така знахідка кудись таки заведе.

5

Запахло грозою.

Ніщо не торкало і не збуджувало Терезу так, як шум лісу і гаряче, біле небо, справді схоже кольором на осінній урожай ізабелли. Вона підняла голову. Далеко попереду засвітила просіка.

— Уяви, вуйку, а якби зняти з цього фільм? — сказала вона, натхненна раптовим ґенієм. — Такий дуже тонкий та елегійний. Русинський імпресіонізм у світовому кінематог рафі. Естетизуючі деґенерати на руїнах нації. Як тобі?

— По моєму, заєбісь ідея.

— Правда? От, наприклад, такий ряд: ідуть двоє в лісі вздовж закинутої залізничної гілки. Все чорно біле, майже сіре, наповнене сяйвом. Лиця людей оповиті серпанком добра і гуманізму.

— Та, але в руках чоловік несе алюмінієвий тазик з капустою, а дівчина — ґумову качечку… і кріп у жмені…

— Чи навіть не кріп, а конторну рахівницю. Арифмометр.

Вуйко скривив губи.

— Глядач подивиться і подумає собі: «Ага, рахівниця. Ну, ясно. Ідуть шось рахувати». Нам закинуть поверхневу предметність.

Терезка промовчала.

— Слухай, — озвалася вона. — А тебе ніколи не причан далило реклами придумувати?

Вуйко знизав плечима.

— Ну, тоді слухай, бо мене спричандалило. Значить, телевізійна реклама журналу мод. Такого дуже просунутого й ультраструйового. На кухні сидить юнак спиною до камери. Чути, як запалюється сірник. Чути, як чувак затя гується. Половина думаючого населення України зразу викуповує, шо до чого, — чувак дує бамбалачу. Чутно, як він затягується, а потім — наростаючий звук ударів серця, як у Пінк Флойда. Люди сидять, чекають,