Читати книгу - "Ті ж самі енокі, Ален Стеллс"

Розділ 2

Стою і милуюся цією дівчиною. От все у ній якесь янгольське і зовнішність і ім'я, але от вдача, ще та задача, витримати таку. І взагалі вона якась дивна. Схоже я захоплююся хорошими грибами, ну а вона…не хорошими? Та моє запитання, про те чи не вживала вона чого підозрілого, викликає у ній шквал емоцій. Ні, вона не наркоманка, а справжня істеричка! 

— Треба ж таке, — глипає дівчина на мій кошик з грибами, а я на неї, – Але як? Зараз же зима, не сезон на гриби, – щиро дивується.

— А я просто чарівник. Вирощую їх завдяки магії, – жартую, і вперше бачу як вона посміхається щиро.

— А проліски можеш виростити для мене? — хитро примружує очі Ангеліна, але все ж зацікавлено заглядає в мій кошик. 

– На жаль, не можу, — відповідаю чесно, і теж всміхаюся від вуха до вуха. Коли я так роблю, то справді виглядаю трохи недолуго, тож немає нічого дивного в тому, що ця дівчина сприйняла мене за не зовсім адекватного.

— Вибач, я не знала, що зимою теж можна збирати гриби. Чудасія якась, – хихоче, — Я взагалі у грибах не дуже тямлю. Ніяких! — наголошує на останньому, ймовірно натякаючи на те, що вона цілком адекватна і нічого неадекватного не вживає. 

— Звісно, можна. Грибам усі сезони покірні, — присідаю навпочіпки коло неї навпроти кошика, — І зимою, до речі, їх навіть безпечніше збирати. Бо немає ні блідих поганок, ні хибних опеньків….о це до речі ось зимові опеньки, або на них ще кажуть фламуліна, – беру до рук пучок грибів оранжевого…чи то коричневого кольору, — Дуже смачні, а пахнуть… — простягаю Ангеліні гриби, але вона неохоче бере ті до рук. Їй явно не подобається їх ослизлість, тому вона кумедно крутить носиком і кладе їх назад у кошик.

— Ти хоч їх відвари перед тим як їсти…а то мало що. Якось вони довіри не викликають, — хмуриться Ангеліна. Уже й хвилюється за мене. Вважай перший крок до зближення. 

— Насправді їх не треба варити. Відразу смажити, інакше весь смак і корисні властивості пропадуть, — говорю їй приязно, — А ось це гливи, – беру інший вид грибів з кошика, — їх теж не потрібно відварювати, можна навіть сирими спробувати, – регочу собі під носа, і відкушую шматочок гриба. Поправді гриб не дуже смачний в сирому виді, ще й підмерзлий. Але я ж хочу справити враження на Ангеліну, тож завзято жую гливу, наче сливу. 

Ангеліна кривиться, але посміхається. 

— Хочеш спробувати? 

— О, ні, ні! — аж відмахується руками дівчина, — Я краще утримаюся від таких делікатесів! Але взагалі я люблю гриби, от приготуєш якось…тоді й запросиш у гості, — грайливо підморгує мені дівчина. Ого, а це ще вищий рівень стосунків. Якось у нас все стрімко так розвивається. 

— Звісно! А ти звідки і куди їдеш? 

— Ну я їхала до своєї тітки у село. Давно їй обіцяла, що приїду. От, нарешті, вибралася. Вирішила скоротити напівперек, ну а тут така дорога, чи точніше недорога. Я нещодавно лиш права отримала, тож якось не розрахувала, мабуть, можливості та застрягла. 

— А в якому селі живе твоя тітка? — цікавлюся.

— У Калинівці.

— Я теж з Калинівки, – говорю з захватом, — Нічого собі, ніколи не бачив тебе у нас раніше. 

— Ну я бувала там, але дуже давно. Ще коли сама малою була і ходила з дідом до лісу по гриби. Та мій покійний дід ніколи не збирав їх зимою, тому я й подумала, що ти…ну…

— Та нічого, мене багато хто вважає диваком, — зізнаюся щиро, а Ангеліну це здається насторожує, тож спішу якось виправити ситуацію, — Ну в хорошому, мабуть, сенсі. Гриби це таке собі моє хобі, до речі теж від діда перейшло. Мій дід ще той грибник. Він навіть мухомори збирав і висушував, я ж ще якось до такого не дійшов. Якось не наважуюся.

— Ну, знаєш. Воно й добре, — сміється Ангеліна, — А до речі до скільки твій дід прожив? 

— Е-е…ну він і досі живе, — всміхаюся кособоко, — Просто гриби вже не збирає. Ну вік у нього вже та й бачить погано.

— А…, – вирячує очі Ангеліна, ймовірно через те, що втрапила у незручну ситуацію. Це мене веселить, вона виглядає кумедно.

— Нічого, ну то ходімо твою машину якось рятувати, — пропоную дівчині, підхоплюючи кошичок з зарізаними грибами. 

А машина її добряче застрягла у багнюці. Видно довго Ангеліна намагалася виїхати й давала то вперед то назад, як результат — колеса ще глибше застрягли. 

— А ти лопати часом не маєш? — запитує мене Ангеліна, ймовірно сама розуміючи, що тут тільки відкопати. Хоча простіше закопати уже з кінцями. Не її, колеса…машинні колеса…тьху ти, варто завжди уточнювати. 

— Ні, не маю, — винно чухаю потилицю, ніби це мій провал. Проте думаю швидше перевага, бо з лопатою, мабуть, я б довше доводив їй, що я ніякий не маніяк! О, до речі, цікаво чи думала вона щось таке про мене. Переводжу погляд на її очі, та сто відсотків думала, сам собі відповідаю, — Для чого мені лопата в лісі? Ну, хіба, щоб трюфелі відкопувати, але вони тут не водяться…— зітхаю, і помічаю на її обличчі нове збентеження. Схоже думки про те, що перед нею наркоман, відродилися з новою силою. Тож спішу пояснити, — Ну, трюфелі це не лише шоколадні цукерки, ще такі гриби бувають. Але в нашому лісі їх точно немає.

— Ааа…, — якось протяжно відповідає Ангеліна. Мабуть, голодна вона, бо бачу як глитає слину. Певно любить цукерки трюфелі, треба взяти на замітку! 

— Ну, що ж! — плескаю в долоні, — Давай ти сідай за кермо, а я спробую штовхати, — пропоную приязно, думаючи де б влаштувати тимчасово мій кошичок. 

— Пфф, — зверхньо пирхає нова знайома, — За кермо своєї машини я вже точно не посаджу людину, що зимою ходить по гриби, — відказує. А я розводжу руками, думаючи над тим, був ще жарт чи відверте приниження? Але швидше за все ще один натяк про мої нахили до наркоманії. 

— Та не наркоман я! Не наркоман! — кричу їй услід внаслідок свого обурення. Опираюся руками на капот і штовхаю, що сили. Думаєте мені за то подяка? Аніяка! Багнюка летить з під колес щедро вцілюючи в очі, носа, губу, вуха. Халепа! Халепа! Халепа! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍