Читати книгу - "Ті ж самі енокі, Ален Стеллс"

Розділ 3.

Обоє замурзані, як свині, їдемо лісовою дорогою. Мій новий знайомий сидить позаду і час від часу поглядає на мене у дзеркало заднього виду. Його пальці стискають кошик з грибами, а губи, час від часу, смикаються у недолугій посмішці. 

— Гарний загар у тебе, — жартує до мене Стас. Напевно хоче розрядити атмосферу, але це так не працює! Він навпаки її ще більше заряджає моїм роздратуванням. 

— Угу, а ти прекрасне сонечко, яке мене ним забезпечило! От тільки тобі нічого не світить, — фиркаю. Старий жарт, ну але хто знає, може він такого не знає. 

— Це старий жарт, — обламує мене Стас, задоволено хихочучи собі під носа. 

— Це гриби у тебе в кошику старі! — обурююся, — А я в самому розквіті сил.

— Угу, так і Карлсон говорив, але вік його вже був далеко не….

— Слухай, Стас…я не хочу видаватися грубою, але…

— Але Карлсон теж до речі був таким…ну нівроку, — знову хихоче нахаба з грибами з заднього сидіння. 

— Ну добре, так і бути називатиму тебе Малиш, як називався дружок того мужика з пропелером. Бо ти й поводишся так, і жартуєш на рівні першого класу, — задоволено зустрічаюся з ним поглядом в тому самому дзеркалі заднього вигляду. Стас демонстративно відводить свою незадоволену маризму, так тобі, нахабі! 

— Знаєш ти доволі гарна, — несподівано заявляє мені Стас. Я по правді аж ніяковію, — Ну як для Карлсона. У тобі точно є десь той пропелер, — додає, і задоволене регоче. 

Я мовчки прикриваю повіки, щоб заспокоїтися, але потім різко їх розплющую, бо згадую, що за кермом. Заспокоїтися хочу, але аж ніяк не хочеться упокоїтися навічно. Знову дивлюся в дзеркало заднього виду. Стас щось там шпортається у своєму кошичку, і що він там шукає? Про себе відмічаю, що він теж нічого такий. А якщо ще помити, відіпрати…відіпрати то я про одяг. Завжди варто уточнювати! То зі Стаса вийде ще той ексклюзивний гриб. 

— До речі, з грибів можна і варення варити, – задумливо говорить мій пасажир, крутячи в руках гриб, який мені нагадав дупку равлика. 

— І до чого ти це? — кривлюся, пригадуючи неприємні слизькі дотики до гриба.

— Ну Карлсон же любив варення, от я і подумав. В мене вдома ще є баночка. Воно з маслюків, — розповідає Стас, а мене аж перетіпує, слимаки, маслюки…фу яка гидота. 

— Я не люблю варення, — категорично відповідаю.

— А що любиш? Глінтвейн…я вмію і глінтвейн з грибів варити, — завзято веде своє далі Стас, а я думаю нащо я взагалі сказала, що люблю гриби? Треба було зразу сказати, що їх не їм…і менше проблем би було і цих розмов. 

— Ні, я взагалі переважно воду п'ю. 

— Ясно, — відказує хлопець голосно зітхаючи. Бачу, що його завзятість падає. Та він що не вміє говорити на інші теми? Хоча, нехай краще вже про гриби ніж про Карсона…Вирішую взяти ситуацію у свої руки.

— А знаєш ти теж такий нічого як для грибника, — привітно всміхаюся йому дивлячись у дзеркало. Стас помітно оживляється, видно, що йому приємний мій комплімент.

— А що у тебе є якийсь шаблон щодо того як виглядають грибники? — запитує він приємним голосом, а я лиш тихо хихочу і стенаю плечима. Думаю, що ж йому відповісти.

— Ну….я чомусь уявляла їх трохи старшими і з вусами або бородою, — говорю перше, що спадає на думку. А може тому, що саме так і виглядав мій дід, а більше грибників я й не зустрічала.

— Тобі подобаються хлопці з бородою? – брови Стаса здивовано злітають вгору.

— Ну не те щоб подобаються, ну але й я й не проти бороди. Залежить від бороди, — гублюся у своїх відповіді. От що йому відповісти на це запитання? Щось ніяк не клеїться наша розмова ні про гриби, ні про бороди, — Ну однозначно якщо у хлопця є борода і вона доглянута, то думаю…ем…ну це точно краще ніж би вона була у жінки, — відповідаю якусь дурню, і стискаю кермо міцніше. Ох, Ангеліно, може це ти надихалася грибів? 

— Любиш бородатих, я зрозумів. І гриби теж їсти, але не збирати,  — підтримує розмову Стас. Ну приїхали! Повернулися до того з чого й почали…от як так? Важко зітхаю, але помічаю, що мені це навіть починає подобатися, як Стас захоплено розповідає про ті гриби. Думаю чи так само захоплено він би розповідав комусь про зустріч зі мною? 

— Пригостиш мене своїми грибами? — переводжу погляд на його кошик.

— Звісно…звісно! — знову недолуго всміхається Стас. Подумки приміряю йому бороду. Цікаво було б йому так гарно чи ні? 

Так, розмовами то про гриби то про бороди, то про “бородо гриби” ми доїжджаємо до Калинівки. Виявляться, що Стас не такий вже і далекий сусід моєї тітки. Живе через якихось п'ять хат. 

— Гарний, правда? — чую над вухом голос Ольги Дмитрівни. 

— Ну нічого так, — кручу головою то так то сяк вслід Стасу.

— Отож, а який грибник. Такого другого на селі немає, — розпинається у похвалі тітка, а я завертаю очі. Схоже гриби крутяться навколо всього життя Стаса. Але тепер все буде по іншому, бо навколо нього крутитимуся я! 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍