Читати книгу - "Ті ж самі енокі, Ален Стеллс"

Розділ 5

Улігшись в ліжко, яке мені застелила тітка, думаю якого мухомора, мене смикнуло йти до Стаса? Я ж його знаю скільки…навіть не день, так кілька годин. Думаю чи розсудливо було з мого боку їсти приготовані ним гриби. Сумнівні гриби від сумнівної особи. Я взагалі доживу до ранку? Важко зітхаю, але незнайомець Стас (тепер вже знайомий) все ще стоїть перед очима в тих самих гумових чоботях та з кошиком в руках. Кручуся з боку на бік, давно у мене вже не було безсоння. В голові блендеряться думки, то про грибний глінтвейн, то про гливи, то про Стаса, від якого просто немає спаса! Якого мухомора зі мною таке діється? Халепа! Халепа! Халепа! 

“Теж не спиш?” приходить мені несподіване повідомлення від Стаса.

“Угу…галюциную про тебе” вирішую пожартувати у відповідь. І обов'язково треба ще смайлик додати, щоб не сприймав серйозно! 

“А казала, що не наркоманка!” Читаю його відповідь і регочу вголос. Закриваю рота руками, щоб не збудити Ольгу. Нахабний!

“Це все твої наркоманські гриби!” цього разу смайлика не тикаю. Хай має страх…угу. 

“Гриби тут ні до чого, думаю справа у грибнику)” — отримаю нове повідомлення. Ні, ну не нахаба? Та він просто зарозумілий мухомор! 

А далі ми листувалися і листувалися. Наче ми один для одного були наркотиком. Наче для цього нам не вистачило дня…наче нам дуже не вистачає один одного. Ну, а можливо я все занадто романтизую, як дівчина? Не знаю, але Стас, що мене спас, припав мені до серденька. 

Два тижні по тому…

Снуюся з кошиком в руках по супермаркеті. Думаю чого б то купити в подарунок для Стаса. Хоча насправді, я наче як до тітки їду. Але це для батьків така версія, яку тітка погодилася прикривати. Ну по суті я й до неї їду, але першочергового до грибника…завжди варто уточнювати, але точно не цього разу! І точно не моїм батькам! Хоча, я вже ж доросла, можу сама все вирішувати, отак! 

Для тітки Олі взяла фруктів, коробку цукерок “Рафаелло”, каву. А що ж взяти Стасу? Ходжу з кошиком то сюди, то туди поки мій погляд не зупиняється на грибах. Точно! Він ж любить гриби. Треба якісь ексклюзивні, такі яких він не пробував. Енокі! Саме воно, бачила це зараз тренд у соціальних мережах. Усі їх готують в якомусь темному соусі…як же він називався цей соус. Теріякі …точно соус теріякі. Хапаю гриби енокі та йду за соусом. Задоволена собою. Стас точно має оцінити. Та він, мабуть, спить і бачить, як спробувати ці енокі! А таких в його селі точно немає. 

Цього разу їду трасою! Ну його ту лісову дорогу. Ще де знову застрягну, а Стаса, що мене спас вже не буде там. А вилізе якийсь справжній наркоман…і до побачення! Всміхаюся собі під носа. Настрій чудовий. 

Тітка теж зустрічає мене з пречудовим настроєм. Пригощає своїми стравами та постійно хитро усміхається. Їй очевидно, що закохалася я у Стаса, загрузла, так би мовити, в коханні по самі вуха! Халепа, як вона є! 

— Ну дякую, я…я певно піду до…

— До Стаса? — закінчує замість мене речення тітка. 

— Так, — розпливаюся у посмішці, а по щоках певно розпливається рум'янець. Але Ольга на це нічого не каже, лиш заохочувально хитає головою. 

Беру свій кошик з грибами енокі та соусом до них. Хвилююся якось…ну якого мухомора зі мною таке діється? Підходячи до помешкання хлопця помічаю його у вікні. Угледівши мене, грибник хутко ховається за фіранками. Та я вже його засікла…цього маніяка. Хихочу собі тихенько. Тук-тук, — несміливо стукаю у двері. За кілька секунд на порозі з'являється той самий Стас, що мене спас. І що кумедно, в нього в руках теж є кошичок. Але що там у ньому не бачу поки що. 

— Привіт, залежна мною особа, — чую його самовдоволений голос. Розумію, що Стасик жартує, і від цього сміюся, — Це добре, що ти посміхаєшся від мого жарту. Кажуть сміх продовжує життя, — я заходжу в середину і роззирнувшись відповідаю:

— Це залежно з ким жартувати, Стасе. Бо може і вкоротити, — говорю серйозним голосом, але потім не стримуюся і регочу. Відтак разом зі мною регоче і Стас. 

— Я знаю які гриби їсти, щоб жити довго.

— До речі про гриби, в мене є подарунок для тебе, — задоволено простягаю йому кошик з енокі. Вже уявляю його задоволене обличчя. Це ж не якісь там йому печериці привезла, а енокі!

— Ого, але давай спершу я. Тобі має сподобатися, — простягає Стас мені свій кошик. Там на самому дні бачу маленький букетик перших квітів. З захватом беру їх до рук, — Пів лісу обходив, але таки знайшов їх! Правда ще геть маленькі ці проліски. Тільки пробилися з землі. 

Я з захватом торкаюся тендітних пелюсток. Такі ніжні, але вже пахнуть. Навдивовижу!

— І що то тепер діється, що зима перестала по зимовому поводитися, — говорить Стас, — всередині лютого вже квіти розпускаються. Хіба так було раніше? 

— Дякую, — щиро всміхаюся і ще раз вдихаю запах маленького букетика, — А тепер дивися, що я тобі принесла. 

Стас з цікавістю заглядає в мій кошик. Бачу на його обличчі здивування! Ще б пак, а кого ж не здивують ці японські тоненькі грибочки?! Це не оті його слизняки…як же вони, зимові опеньки, угу! А справжні треди – гриби енокі! 

— Це ж…, — зачудовано бере він енокі до руки.

— Угу…ті самі енокі! Ледве знайшла їх, — трішки прикрашаю ситуацію, — Все, щоб вгодити такому вибагливому грибнику як ти, — отак Стасику! З'їв мухомора! 

— Ти серйозно? Я ж тобі таких міг хоч два кошики з лісу принести! — обурюється хлопець. Та що він взагалі верзе?! Він точно грибник, чий справді наркоман? Ці гриби родом з Азії, що вони забули в його Калинівці?! 

— Це тобі не якась ота твоя слизька фламуліна! — обурююся у відповідь, від чого брови Стаса злітають до гори. 

— Взагалі то це вона і є, — наче виливає на мене відро крижаної води Стас, — Енокі це і є фламуліна або ж зимові опеньки. Ти ще й мабуть, заплатила за них чималі гроші, — зітхає. 

— Але…як? Воно ж навіть з вигляду інші. Я пам'ятаю твої були якісь коричневі й слизькі, а ці білі та тоненькі, — вже вкрай розгубилася я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍