Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

Поряд горобці у мілкій калюжі змивали з себе пилюку і не звертали жодної уваги на галасливих дітей. Лише кури, що поховалися від дощу в сіннику, здивовано дивилися на дітлахів і незадоволено квоктали. Півень навіть сердито прокукурікав — чи то хотів загнати неслухняних дітей до хати, чи покликати бабусю, щоб вона вигнала їх із калюжі. І ви знаєте, таки докликався. Бабуся вискакувала з хати, хапала лозину, а діти з щасливим вереском бігли до хати.

— Мамо, а що то за пташка співає? — вирвала маму зі спогадів Марійка.

За вікном заливався соловейко. Чи ще залишилися вони в живій природі? Чи живуть лише на «ковчегах»?

Коли аномальна спека почала випалювати все живе, люди створили «ковчеги». Під величезними захисними куполами вони почали збирати птахів, звірів, комах, плазунів, гризунів, рептилій. Це було схоже на зоопарк. Тільки в «ковчегах» звірі були вільні — без огорож і кліток. Люди намагалися врятуватися самі й врятувати тварин. Звісно, не всіх. Це було неможливо. Кожної тварі — по парі. Як у Ноя.

— Мамо! Так хто це так гарно співає? — знову увірвалася в мамині думки донька.

— Соловейко, доню. Це соловейко.

— А що там, високо в небі ширяє? — тицьнув у вікно Назар.

— То, Назарчику, ластівки. Вони завжди після дощу піднімаються високо в небо, кружляють, танцюють. Сповіщають людей, що дощ закінчився і можна вже виходити на вулицю.

— А зараз ластівки є? Вони живуть? — поцікавився син. — Сонце їх не вбило?

— Під Сумами є пташиний «ковчег». Там є. А на поверхні — не знаю.

Щоб збити дітям сумний настрій, Оксана гучно ляснула долонями і весело скомандувала:

— До столу! Всі до столу! Швидко!

Діти відразу послухалися маму й загриміли стільцями, підсуваючись до столу.

Їли мовчки, і тільки було чутно стукіт ложок об тарілки.

— А морозиво буде? — благально подивилася на маму Марійка.

— Ма-мо, — простогнав і Назар. — Сьогодні ж свято, останній дзвоник.

Інгредієнтів, із яких виготовляли морозиво, стали виробляти катастрофічно мало. Молоко стало дефіцитним товаром, тому що корівки не витримували спеки і їх залишилось зовсім мало. Морозиво стало дорогим, дуже дорогим продуктом. Тому його вживали лише на великі свята, кілька разів на рік, і то не всі. Не кожен міг собі дозволити купити морозиво. В Оксани воно було. Трішки. Але було.

На столі перед дітьми, у маленьких блюдечках, з’явилися невеличкі білі кульки завбільшки з волоський горіх.

— Мамо, — попросив Назар. — А можна зиму?

— Можна, сину. Можна, — Оксана взяла пульт і направила його на інтерактивне вікно.

За вікном завірюха з силою кидала лапатий сніг прямо у шибки, ті аж бряжчали під натиском шаленого вітру. Завівав злий вітер, мела хурделиця. Скло на вікні почало затягувати чудернацькими візерунками, мороз вимальовував свої неперевершені картини. Діти маленькими ложечками відковирювали крихітні крапельки морозива, так, ледь-ледь, лише на кінчику ложечки. Клали їх до рота й зажмурювались від насолоди.

А Оксана дивилася у розмальоване хитромудрим сплетінням вікно й згадувала інше віконце — бабусине. Обмерзле так, що не було видно, що там діється на вулиці. У грубі тріскотіли дрова, а вона сиділа біля вікна на хиткій старенькій табуретці й прикладала свій теплий пальчик до холодної криги на склі. Тепло від її пальчика розтоплювало лід: спочатку з’являлася невеличка прозора плямка, потім вона ширшала, ширшала. Коли пальчик замерзав, дівчинка прибирала його від шибки й прихилялася до скла обличчям, щоб побачити, що там робиться на вулиці. Зазирала у те вічко, ніби в інший світ.

Перед хатою було повно снігу, а по прочищеній стежці йшла бабуся. В руках вона тримала пакет із морозивом. Повний пакет із морозивом.