Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

Оксані не сила було дивитися на змучене лице коханого і вона заговорила, намагаючись трішки заспокоїти чоловіка:

- Переїдемо до моїх батьків на Сумщину. До Ромен.

Андрій зітхнув і обійняв міцніше дружину.

- Планета гине, - з сумом і розпачем у голосі сказав він. - Часу залишилось зовсім мало. Його майже немає. Сонце нас спалить. Спопелить. Ми нічого більше вдіяти не зможемо. Людство на межі загибелі. Треба раніше було щось робити, вже запізно. Нам залишився рік, можливо кілька років. А можливо і тиждень, день, два. Завтра вдень буде шістдесят, не менше. Дощів не було вже чотири місяці. Ми в Чорному морі, опускаємось у пошуках їжі все глибше і глибше. Все живе в морі також гине. У вас в теплицях, я думаю, ситуація не краща.

Оксана відповіла не одразу. Вона розуміла, що Андрій правий, правий на всі сто, але боялась це визнавати. Боялась за дітей, у яких не було майбутнього і, напевно, вже і не буде. Це майбутнє в них забрало пекельне глобальне потепління.

- У нас справи ще гірші, ніж ти думаєш, - таки видавила з себе Оксана. - Теплиці не витримують такої температури, не вистачає електрики, свіжого повітря, опрісненої води. Ми виробляємо продуктів все менше і менше. Буде голод. Люди хворіють. Ліків не вистачає. І...

Але продовжувати Оксана не захотіла, заплакала і притислася до Андрія. Мовчали. Мовчали і дивилися через інтерактивне вікно на Україну, яка поволі перетворювалася на пустелю.

- Ти обіцяв дітям, коли будеш у відпустці, поїздку на море, - прошепотіла Оксана.

- Я пам'ятаю. Поїдемо. Нехай навіть це буде наша остання відпустка. Поїдемо обов'язково.