Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

ШІСТДЕСЯТ КРОКІВ ДО ПОВЕРХНІ

Попрощавшись із дідусем і бабусею, які ввечері виїхали на захід України, Назарчик, Марійка, Андрій і Оксана почали збиратися в дорогу до моря.

Оксана намагалася вмовити чоловіка поїхати на Азовське, але Андрій із дітьми були проти. Тож вона змирилася: Чорне, так Чорне. Як казав один із колишніх президентів України: «Стадіон, так стадіон».

Зранку подзвонили Андрієві батьки, показали, в які «печери» їх поселили. У Карпатах справді було прохолодніше, у горах збереглося чимало рослинності, а на схилах ще навіть подекуди зустрічалися розкидані невеликими групками стрункі, високі смереки. До них, поки що, не змогли добратися спопеляючі промені сонця. Дихати Андрієвому батькові стало набагато легше. Високо в горах, де-не-де, ще текли слабенькі струмки з джерельною водою. Але й вони вже втрачали свою силу. Цей куточок України на той момент був справжнім раєм, місцем, яке ще не спопелили  пекельні промені глобального потепління й жахлива аномальна спека.

Увечері Андрій, Оксана, Назарчик і Марійка поставили сумки з речами на підлогу, а самі, за давнім українським звичаєм, присіли на доріжку. Притихли. Діти також принишкли, але задоволені усмішки не сходили з їхніх облич.

— Пора! — підхопився Андрій.

— Пора! — весело продублював тата Назарчик і схопив найбільшу сумку.

— Не жени поперед батька в пекло, — засміявся Андрій, забравши у сина ношу. — Ще встигнеш. Натягаєшся.

Оксана замкнула двері «нори», і сім’я піднялася на поверхню. Сходинок було рівно шістдесят — Назарчик давно порахував: шістдесят кроків до поверхні. Слабке освітлення ледь-ледь підсвічувало східці — економія була скрізь і на всьому.

— Готові? — запитав тато, узявшись за ручку вхідних дверей.

— Готові! — хором відповіли діти.

Оксана посміхнулася.

— Вперед! — урочисто мовив тато, розчиняючи двері. — Вас чекають неймовірні морські пригоди, зариті піратські скарби і веселі канікули!

— Вперед! — заволали діти й кинулися до виходу.

— Стояти! — зупинив їх батько. — А маски?

Діти опустили захисні прозорі щитки на обличчя й зробили крок на поверхню. Вони виглядали, як астронавти, які виходять із корабля на незвідану, чужу планету. Тільки це була не чужа планета — це була рідна земля, яка поступово ставала чужою й небезпечною.

Сонце вже зайшло, на небі не було жодної хмаринки. Хмари люди не бачили вже понад пів року. Небо без них виглядало дивно, воно було непомітним, навіть мертвим. Якщо, звісно, небо можна назвати мертвим.

Зорі на нічному безхмарному небі були великими, яскравими, здавалося, що вони наближаються до землі, або хтось могутній притягує їх усе ближче й ближче. А разом із зорями й місяць. Повний, величезний, він висів у небі, мов нічне сонце, і палаючим, сердитим поглядом спостерігав за людьми, які осмілилися вибратися зі своїх нір.

А люди, у білих захисних комбінезонах, мов нічні примари, йшли до автобусної зупинки, піднімаючи хмари пилу з асфальту. Колись чисті тротуари тепер були вкриті п’ятисантиметровим шаром піску. У деяких місцях вітер намів цілі кучугури брудного пилу.

Діти застрягали в піску, важко переставляючи ноги, але поволі просувалися вперед.

— Ану швидше! — підганяв тато. — Нас уже чекають.

На зупинці стояв автобус. Він виглядав так, як у колись популярній пісні: «Їде маршрутка, як велика собача будка». Сірий від пилу, усі вікна закриті спеціальними щитами, які затримували сонячне проміння. Лише перед водієм було невелике затемнене віконце, вкрите плівкою, що відбивала промені. На даху громіздко розмістилися кондиціонери й система очищення повітря.

Своїх легкових автомобілів люди вже не мали — захист від спеки та дороге паливо зробили їх розкішшю. Громадський транспорт лишився в обмеженій кількості, адже люди, які сховалися від спеки під землею, рідко подорожували.

Двері автобуса зашипіли й зі скрипом розкрилися.

— Знову пісок потрапив! — вилаявся водій.

— Доброго вечора! — привітався з водієм Андрій. — Вибачте за запізнення.

— Та хіба це ви запізнилися, — посміхнувся водій і кивнув головою в бік салону. — Он їх пів години чекав.

Оксана подивилася вглиб автобуса. Там сиділи молоде подружжя, обом років по тридцять, не більше. Попереду них — двоє діток, хлопчик і дівчинка. Дівчинці було близько семи років, а хлопчик ще зовсім маленький — три, може чотири роки.

— Вибачте, — піднявшись із місця, винувато пробелькотів худющий чоловік. — Ніяк не могли надягти на Максимка захисний костюм.

Чоловік поклав руку на плече малого сина.

— Воно й не дивно, — посміхнувся Андрій.

Хлопчик був одягнений немов астронавт: за спиною ранець із киснем, а на голові — прозора сфера.

Дружина худого чоловіка, мініатюрна, худенька жінка з сумними очима і, чомусь, у такому молодому віці вже сивим волоссям, сказала:

— Він не може дихати розпеченим повітрям, задихається. У ранці за спиною знаходиться спеціальний апарат, який втягує в себе гаряче повітря і охолоджує його, — вона посміхнулася. — Захотів побачити море. Як тут відмовиш? Хоча... яке там зараз море? Там і раніше було спекотно, люди їздили грітися... — знову сумно посміхнулася. — А зараз, напевно, їдуть, щоб підсмажитися. Але діти є діти. Чого тільки заради них не зробиш.

— А ми теж на море! — виступив наперед Назарчик. — Мене звати Назар. А вас як звати?

І тут усі розсміялися: сміявся водій, хихотів хлопчик у своєму скафандрі.

— Анатолій, — схилив голову худий чоловік. — Це моя дружина Марина, донька Оля. Ну а астронавт — Максим.

— Дуже приємно, — засяяла ангельська посмішка на обличчі Оксани. — Я Оксана. Це Андрій, — вказала вона на чоловіка. — А це наша донька Марійка. Ну, а цей хлопець без комплексів, який назвався Назаром, — наш син.

Загуркотів мотор автобуса.

— А я — Василь! — вигукнув водій.

Усі знову розсміялися. Автобус важко зрушив з місця.

Усередині пасажири скинули захисні маски, лише Максим залишився у своєму скафандрі. Йому було важко дихати навіть повітрям, яке очищав кондиціонер автобуса.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍