Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

— Коли був маленьким, — промовив Андрій, вмощуючись на пасажирське місце біля вікна, хоча вікон тут не було, та він усе одно глянув у той бік, де воно мало б бути. — І коли випадало кудись їхати — з батьками, чи зі школою, на екскурсію — завжди намагався сісти біля вікна, щоб розглядати все довкола.

— Так, були часи... — тяжко зітхнув Анатолій.

Він потай зиркнув на дітей, що повсідалися на задніх місцях і жваво щось обговорювали. Потім, понизивши голос до шепоту, продовжив:

— Я думаю, що ми всі помремо. Підсмажимося. Спечемося під цим проклятим сонцем. І це станеться вже зовсім скоро. Більша частина людства, яка ще жива, загине цього року.

— Не панікуйте так, — намагаючись заспокоїти його, посміхнулася Оксана. — Ще все може налагодитися. Змінитися.

— Змінитися?! — нещасний чоловік безнадійно глянув на Оксану. — Змінитися?! — повторив він, підвищивши голос. — Ще три роки тому максимальна температура в Україні сягала сорока градусів і трималася, ну, максимум тиждень. А зараз — за шістдесят! І тримається місяцями. Щоб дістатися до води, нам доводиться закопуватися все глибше й глибше. Дощів немає майже пів року. Ми живемо в норах. Діти не знають, що таке свіже повітря. Ви тільки подивіться на них!

Він повернув голову до дітей. Оксана й Андрій теж подивилися. Анатолій продовжував:

— Вони схожі на примар. Бліді, як привиди. І ми веземо їх на море тільки тому, що хочемо виконати їхні останні бажання. Хіба не так? Хіба я не правий?

Андрій з Оксаною мовчали. Їм не було чого сказати.

Автобус знову зупинився, зашипіли й заскреготали двері, відчиняючись.

До салону зайшов чоловік у захисному комбінезоні. Він тримав за руку хлопчика.

Хлопчик міцно стискав у руках прозору коробку, до якої був приєднаний мініатюрний освіжувач і очищувач повітря. А всередині коробки сидів папуга — маленька, яскрава пташка.

Усі погляди прикипіли до цього створіння й його прозорої домівки. Навіть водій Вася забув, що він за кермом, і втупився здивованим поглядом у папугу.

— Не захотів залишати його вдома, — ніяково промовив чоловік і посміхнувся всім присутнім. — Я Микола. Це мій син Остапчик, — він легенько підштовхнув хлопчика вперед. — Ну а в клітці — Кеша.

У цей момент автобус здивовано загуркотів. Він, як і люди, давно вже не бачив пташок і домашніх тварин, які вільно жили в домівках і навіть їздили в автобусах.

Це була справжня дивина для всіх присутніх.