Читати книгу - "коли бог заснув, ОЛЕСЬ ІВРАК"

- І що? Що вона відповіла? - підстрибував від нетерплячки Назарчик.

- Боротись! - сказала вона. - Захищатись. Не здаватись.

Дідусь замовк.

- Це все? - розчаровано запитала Марійка. - А що далі? Що було далі? Злі люди перемогли? Вони прийшли до них?

- Далі? - сумно посміхнувся дідусь. - Це вже інша історія. Яка називається «Рятувальна місія». Її я вам розповім перед сном.

Онуки незадоволено загуділи. А дід Сашко, занурившись у свої думки, проговорив сам до себе:

- Раз таке з планетою зробили, значить лихі люди перемогли. Не змогла Холодушка їх спинити. Не вдалося їх зупинити і нам. І напевно самому Богу. Хоч це, здається, і неймовірним.

Діти на хвильку принишкли, потім Назарчик несміливо запитав:

- Дідусю? А коли ти був маленьким, сонце було таке ж зле, як і зараз?

- Ні, - посміхнувся дідусь. - Воно було лагідне. Коли я був маленьким, і влітку на градуснику було плюс двадцять сім по Цельсію, то для нас це була спека. Ми хапали велосипеди і мчали до ставка. Стрибали з крутого берега у воду, у воді грали в квача.

- Квача? - перепитала Марійка.

- Це така гра, вибирали одного, він був квачем. Той один намагався у воді когось спіймати. І коли це йому вдавалося, то квачем ставав уже той, до кого доторкнувся квач.

- Як би мені хотілось пограти в квача, - це вже замріявся Назарчик.

А дід не зупинявся, продовжував розбурхувати Назарчикові уяву:

- А ще до товстої гілки старезної верби, що розкинула свої віття на греблі, примотували тарзанку.

- Тарзанку? - знову не втрималась Марійка.

- Ви фільм про Тарзана бачили? - запитав дідусь.

- Ні, - діти закрутили головами.

- Біда з вами, що ви тільки дивитесь?

- «Мавку», - хором відповіли онуки.

- Попросите маму, - продовжував дідусь, - щоб увімкнула вам «Тарзана». Значить так: у цьому кіно чоловік, який виріс і жив серед мавп у диких джунглях, любив гойдатися, літати на ліанах. Ви ж знаєте, що таке ліани?

— Так, — схвально закивали головами онуки. — У школі нам розповідали про джунглі. Тільки вчитель географії казав, що джунглі вже майже вигоріли. Залишилося лише кілька невеликих уцілілих ділянок біля річок, у яких ще є вода.

— Я ж і кажу, біда вже прийшла, — спохмурнів дід. Потім посміхнувся онукам і продовжив: — Ми на тих мотузках, які чіпляли до верби, немов Тарзан на ліанах, із греблі — з розгону, та шубовсь у воду! Бризки розлітаються хмарами, сміємося, весело! А на плотах, як на кораблях, по ставу, між очеретами. Уявляли себе піратами. Дехто з найсміливіших навіть у ночвах примудрявся плавати. А риболовля! Як підеш із кімлею* по річці — там тобі й щука, і карась, і в'юн, і плітка, а як налім попадеться — щастя було! Футбол до вечора. Їли тільки те, що знайшли: вишню зірвав, грушу-лимонку збив, абрикос натрусив, у горохове поле заліз, шовковицею вимазався. У крайньому випадку перебився свіжим огірком зі шкільної ділянки — без солі. Бо додому йти не можна було! Мати враз стільки роботи надасть, що й до вечора не впораєшся. А літо ж! Канікули!

Онуки сиділи біля дідуся, слухали із розкритими ротами. Вони вже майже нічого не розуміли з того, що розповідав дідусь, але відчували: його літні канікули були набагато цікавіші за їхні. Адже вони так рідко виходили зі своїх «нір» на поверхню, а коли виходили, доводилося вдягати захисні костюми, які рятували від сонячних опіків, охолоджували гаряче повітря та допомагали дихати.

— Вечорами на велосипедах ганяємо, — не вгавав дід. — Динамки до колеса, фари миготять, динамки об колесо труться, шерхотять — весело! Одного разу я залетів у кропиву, ох і пожалився! І так усе літо...

І тут Назарчик не витримав і перебив дідуся:

— А ми на море поїдемо у відпустку. З татом і мамою.

Дід Сашко притих. До кімнати вже тихенько увійшли й сіли на диван Андрій, Оксана, бабуся Рая. Вони слухали, що відповість дідусь.

— А що, — посміхнувся дід Сашко. — Поїдьте. Чому б і ні? Може, вам пощастить, і стане на погоді.

Тільки він не сказав, що раніше на погоду чекали сонечка. А тепер — прохолоди. Дощу. А ще краще — холоду. Та його все немає...