Читати книгу - "Клятва на межі світу , Елісса Фенікс"

Глава 2. Клітка з вогню

Біль.
Він пульсував у зап’ястях, розтікався по руках і плечах, стискав горло.
Софія важко дихала, намагаючись не задихнутися від розпачу. Її вели вперед, жорстко тримаючи за зв’язані руки, змушуючи йти швидше, коли вона спотикалася. Ноги боліли, груди здавлювало страхом, а голова була заповнена питаннями, на які ніхто не збирався відповідати.
Куди її ведуть?
Хто вони?
Що їм від неї потрібно?
Повітря було важким, насиченим запахом грози та розпеченого каменю. Світ навколо був химерним, нереальним: небо залишалося криваво-червоним, а дерева здавалися металевими. Гострі листя блищали в сяйві химерного сонця, а вітер приносив дивні звуки — немов шепіт, що просочувався з-поміж гілок.
Її конвої були мовчазні.
Попереду йшов той самий чоловік із темними очима. Його хода була легкою, впевненою, немов він знав цей світ до найменшої тріщинки в землі. Його чорний плащ ледве ворушився на вітрі, а меч висів на поясі, випромінюючи слабке блакитне світіння.
Софія знову потягнула зв’язані руки, сподіваючись хоча б трохи послабити хватку солдата, що тримав її.
— Куди ви мене ведете? — її голос зірвався від гніву та страху.
Жодної відповіді.
Вона зціпила зуби.
— Гей! Я вам щось сказала!
Темноокий зупинився.
Він обернувся повільно, немов це було зайве зусилля, а його погляд ковзнув по ній з байдужістю.
— Ти занадто голосна.
Його голос був низьким, хрипкуватим, але беземоційним.
— І що? — Софія з викликом підняла підборіддя. — Це заборонено?
На мить їй здалося, що в кутиках його губ промайнув ледь помітний усміх. Але потім він різко розвернувся і продовжив іти далі.
Софія стиснула зуби.
Вона не знала, що чекало попереду, але точно не збиралася мовчки коритися
Вони вийшли до міста.
Якщо це можна було назвати містом.
Високі башти здіймалися до темного неба, вигнуті та загострені, немов гігантські кігті, що намагалися роздряпати хмари. Їхні стіни мерехтіли дивним візерунком — немов у камені пробивалися вогняні тріщини.
Вулиці були широкими, викладеними гладким темним каменем. Уздовж доріг горіли високі ліхтарі, що випромінювали червоне світло, створюючи навколо себе ілюзію живого полум’я.
І люди.
Високі, ставні, з гострими рисами обличчя. Вони виглядали надто правильними, надто красивими… і небезпечними. Їхні очі світилися жовтими або червоними відблисками, а рухи були надзвичайно плавними.
Софія помітила, що дехто з них мав лускаті відмітини на шкірі, а у кількох навіть були невеликі роги, що ховалися у волоссі.
Дракони?
Її кров похолола.
Легенди… казки… Це не могло бути правдою. Але ось вони — живі, дихаючі істоти, що пильно дивилися на неї, немов на диковинку.
Навколо почався шепіт.
— Потраплянка…
— Одна з тих…
— Вона не схожа на інших.
Софія відчула, як серце пропускає удар.
Що означає «не схожа»?
Вона ледь встигла це обміркувати, коли її різко штовхнули вперед.
Вона перечепилася і майже впала, але встигла утримати рівновагу.
Перед нею стояв величезний будинок із масивними дверима, викладеними чорним каменем.
Темноокий незнайомець відчинив їх і, не обертаючись, кинув:
— Заводьте.
Софію затягнули всередину.
Вона очікувала сирого підземелля, темниці… Але натомість опинилася у просторій залі з високими склепіннями, колонами та блискучою підлогою, що віддзеркалювала світло численних факелів.
У центрі кімнати стояв трон.
І на ньому сидів ще один чоловік.
Його обличчя було схоже на різьблену маску: правильні риси, різкі вилиці, темне волосся, зібране на потилиці, і… золоті очі. Але не просто золоті — вони світилися, немов розплавлене сонце.
Він виглядав молодим, але в його погляді була така втома, ніби він прожив тисячоліття.
Софія ледве дихала.
Він був небезпечний.
Темноокий, що привів її, схилив голову.
— Володарю, ми знайшли потраплянку.
Софія проковтнула клубок у горлі.
— Потраплянку… — тихо повторив володар. Його голос був глибоким, сильним, немов сам звук мав вагу.
Він підвівся.
Повільно зійшов зі сходів, підходячи ближче.
Зупинився за кілька кроків.
— Як тебе звати?
Софія стиснула губи.
Він усміхнувся.
— Мовчиш? Це правильно. Але тут ти довго мовчати не зможеш.
Вона з викликом звела підборіддя.
— Софія.
Чоловік кивнув.
— Софіє… тепер ти — моя дружина.
Вона відчула, як земля зникла під ногами.
Що?!
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍