Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

3.3

 

Кровотеча зупинилася швидше, ніж я побоювалась, але обмотана шматком рукава (дякую, вірна сорочко, ти прожила свій вік гідно…) нога не поміщалася у взуття. Іти теж не хотіла, проте її примхи мене не цікавили.

Нерозумно сподіватися, що господиня піде перевіряти, чи ми з Олівією на місці. Дівчата нашого віку не звітують про свої переміщення, принаймні у місцевому середовищі. Ще нерозумніше думати, що Олівія помітить мою відсутність і здійме тривогу. Вона, жодних сумнівів, добра і мила, але звертає на людей увагу лише тоді, коли їй щось потрібно. Тому якщо я не збиралася стогнати в компанії крабів і вранці повзти сходами зі ступнею, що розпухне за ніч до жахливих розмірів, треба було проявити стійкість і подолати кляту дорогу до готелю будь-яким способом.

За хвилину. Лише одна хвилина! Я рахувала, щоб не перетворити поблажку на капітуляцію. І я мужньо дошкандибала аж до першої сходинки.

«Зберися, жалюгідне створіння! Або ти потрапиш до себе і продезінфікуєш рану, або лікар Ламбе відпиляє тобі ногу іржавою пилкою без наркозу!» – на жаль, це анітрохи не допомагало.

«Та незрозуміла «Дика орхідея» ближче, ніж наш готель. У них має бути аптечка. Вони нікого не вбивають, господиня перебільшувала. І там є люди. Онде хтось рухається прямо за пальмами», – з’явилася нова ідея.

Якби не сутінки і залишений у кімнаті револьвер, я б не роздумувала. Але темрява лякала, а яскраве освітлення «Дикої орхідеї» здавалося ворожим, чужорідним для навколишнього світу.

І той, кого я помітила за пальмами, вже перетнув «межу». Він ішов «моїм» пляжем і дивився на мене.

Його довге волосся блищало золотом, на оголених плечах грало світло раннього місяця. Я не бачила його обличчя, але поступово впізнавала фігуру та манеру руху.

– Філіппо? – Це не могло бути правдою. Напевно, я підхопила якусь гидоту і вона заразила мій мозок. – Філіппо Номес?

– Завжди до ваших послуг, о чарівна пані. Чим можу допомогти?

Від нього відчутно пахло спиртним і різким парфумом. В інший час це стало б вагомим приводом назавжди забути цю людину, але поряд із Філіппо мозок кудись тікав, а інші органи не могли повноцінно виконувати його функцію.

– Дякую, у мене все добре. – Я відступила, щоб пропустити Філіппо до сходів і водночас (бороньте всі боги!) не видати своїх ганебних труднощів з ходьбою. – А у вас як справи?

– Все чудово! Хіба Філіппо Номес може сумувати? – пролунало з широкою посмішкою та нестерпною гіркотою. – Доброї ночі, дбайлива пані!

Він сміявся з мене. І він мене не пам’ятав. Тобто він сміявся не з мене? Та яка різниця, коли він мене забув?

«Я ніколи і не вважала себе особливою», – спробувала я змінити хід власних думок.

Марно. Стало лише гірше.

– Йола ді Крайн? – Філіппо зупинився через дві сходинки. – Це й справді ви?

Я кивнула.

– І що ви тут робите?

Тон мені не сподобався. Уточнення: не сподобався б в інший час. А поки мозок влаштував собі відпустку, і я чи то не помітила насмішки, чи проігнорувала… Важко сказати.

– Прибираю пляж. – Гори сміття говорили самі за себе. – А ви?

– Ді Крайн прибирає пляж? Ще й сортує відходи?

– З прізвища каші не звариш, – огризнулась я, близька до того, щоб повернути мозок на робоче місце.

Але Філіппо ступив униз, і мій голос розуму успішно заткнувся.

– Йола… Ти з «Марісоль»?

«Ми перейшли до неформального спілкування. Як чудово!» – невідомо чому захопилась я. Здоровий глузд закотив очі, зібрав мізерні пожитки і потопав місячною доріжкою в далекі краї.

– «Жайворонки». А ти?

– Я народився на Сонячному березі. Виріс, працюю, помру теж тут… Можна провести тебе, Йоло?

Я не сказала, що проколола ногу. Під руку з Філіппо я легким прогулянковим кроком подолала сходи, жодного разу не спіткнувшись і не скривившись. Ми не розмовляли, але того вечора слова й не були потрібні. Навіщо марні розмови під нескінченним зоряним небом, коли поряд – найкращий чоловік у Всесвіті?

– Що ти шукаєш на Сонячному березі? – запитав Філіппо на верхній сходинці.

Мені треба було б видати щось зворушливе про пошуки сенсу життя і щастя, яке завжди вислизає в останню мить…

Я відповіла:

– Нічого. Хоча знайти легку високооплачувану роботу з ненормованим робочим днем ​​було б непогано.

Він засміявся – і став іще привабливішим.

– Хто б від такого відмовився? – Від його тихого голосу мурашки йшли шкірою. – Доброї ночі, Йоло ді Крайн. Я прийду до тебе завтра, обіцяю.

Попереду з’явилося світло ліхтаря над ґанком. Філіппо поцілував мою руку і зник у тіні алеї, що з’єднувала територію «Жайворонків» та «Марісоль». Я кілька хвилин дивилася йому вслід, як зачарована, потім упала на курну землю і вчепилася зубами в рукав, щоб не кричати. Ейфорія, що тримала мене на ногах, розвіялася. Біль, на жаль, повернувся.

Ступня розпухла і протримала мене на прив’язі понад тиждень. Якщо Філіппо і приходив, мені про це не казали. Господиня та її вірна покоївка кружляли навколо як квочки, давши змогу Олівії спотикатися в пізнанні світу самостійно. Їхня задушлива турбота і місцеві гіркі трави могли загнати в труну навіть коня, але я вижила, а це головне.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍