Читати книгу - "Архе"

смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.

Видих.

Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів. Піддалось розшифруванню: «Бескиды — Львов 17

52».

Вдих.

Погляд упав на металевий кістяк лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа собачого лайна.

Видих. І останній мазок — у кутку висів телефонний апарат.

Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диска. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:

ПОЖАРНАЯ БРИГАДА

01

МИЛИЦИЯ

02

СКОРАЯ ПОМОЩЬ

03

ТОВАРИЩ, ПОМНИ:

БОЛТУН У ТЕЛЕФОНА -

НАХОДКА ДЛЯ ШПИОНА

Немовби ненароком, вона зиркнула через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплічника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо тихо, навіть не дихали. — І давно ти знайшов її? — спита ла Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.

— Ше як у березні.

Два.

— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.

Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.

— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Шоб на душі отак світло робилося.

— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!

Тупик. Рейки. Хмари. Свист у вухах.

Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом, і притулила слухавку до вуха.

Тиша.

— Телефон класний, — сказала, повісивши слухавку назад.

Вуйко Юлік витяг мокру плящину пива і вдав, ніби відтикає корок бровою. При цьому кутиком рота він тихенько сичав. Не відриваючись від цього заняття й не дивлячись на Терезку, вуйцьо докинув:

— Він якось дзвонив.

Терезка озирнулася й недбало сперла лікоть на ящик телефона. Вуйко перестав сичати і підняв голову.

— Дзвонив, бігме! Коли я так само сидів собі тута, ворон рахував. І тута як смикнуся! Чую — шось за спиною дзвонить. Я такво озираюся — а то телефон дзвонить. Мені аж руки стерпли. Чую, задниця вся зіпріла… Десь, може, хвилину дзвонив. А потім так само перестав.

— Та йди…

— Бігме не брешу.

— То, може, ти собі, вуйку, трохи… ну, вмазав перед тим?

Ну, пивка там… Може, кислячка того з яблук, шо в тебе в пивниці?

— Та то дурниці, шо я там випив. І то ше коли я пив, ше як зранку! А як почув, шо та іржава будка дзвонить, то весь хміль відразу вивітрився.

Вуйко відіткав нарешті пляшку і зсьорбнув піну. У повній тиші він передав пиво Терезі. Та ковтнула й собі.

Пиво спінилось і потекло на руку.

— А чого ти слухавку не брав? — спитала нарешті вона, витираючи долоні об джинси.

Вуйко не доніс плящину до вуст на якийсь сантиметр.

Завмерши на секунду, він відставив пляшку вбік і уважно, з якоюсь осудливою недовірою глянув на її лице, наче всього хвилину назад мав про свою небогу набагато вищу думку.

— Хіба не ясно? Я Ж БОЯВСЯ!

7

Зійшовши з гір до міста, вони знову затарилися в магазині пивом. Не інакше як після сьомого пива вуйко увійшов у стан підвищеної сейсмічної чутливості. Усі нерівності простору він сприймав дуже гостро. Сказати б, уособлено. В цю діру врато було приїжджати хоча б заради цього п’яного марення і нав’язливих вибачань перед перекинутими пляшками чи зачепленим ногою табуретом. Її вуйцьо, коли п’янів, робився натуральним пупсиком. Єдине, що могло проламати цей стан душевної витон ченості, схожий на hymen хористки (трохи вправо, трохи вліво — і вуйцьо, спотикаючись і вибачаючись, біжить ригати з балкона), — так це вуйкова жона, цьоця Настя. Цьоця повинна була повернутися не раніше сьомої: вона їздила на роботу в райцентр Бобехів — до школи. Цьоця Настя, химера в оренбурзькій хустині, вміла так псувати забаву, як ніхто.

Різала по живому. Практично кожні її відвідини родини знаменувалися шлейфом затяжних скандалів і здавлених кухонних сліз.

Цьоця Настя була нестерпна. Дитя індустріальної хімії, злісна вигадка зоотехніків і похмільний жарт таксидермістів, істота з плескиґласу, клізма в сраку на Івана Купала, поліуретановий жах целки патріотки. Коротше, манда їбанута, по іншому й не скажеш.

— Ну шо, вуйку, будемо слухати музику? — поцікавилася Терезка, коли той вгніздився у зручному фотельчику навпроти відчиненого балкона. Теплий протяг надував фіранки білими вітрилами. Було дуже по недільному і надзвичайно післяобідньо, як у селі на празнику.

Те, що наступив час медитувати на музику, виражалося в певному рівні вуйкової розкріпаченості — попіл від цигарок він струшував прямо в улюблену мисочку цьоці Насті, ту, що з орнаментом. Час від часу вуйко либився, показував на мисочку і п’яненьким голосом промовляв:

— Боже, яке міщанство! Яке міщанство!.. — і струшував туди попіл.

Все. Вуйко був готовий ділитися своїм героїчним минулим.

Терезка включила «The Doors» (Break on through, вуйку), підсунула свій фотель до вуйкового так, щоб можна було зручно викласти ноги на поручні, й приготувалася слухати.

— Ну, розказуй, — скомандувала вона, і вуйко слухняно почав.

8

— Значить, як був я ше молодим, я СТРАШЕННО хіпував. От ти знаєш тих всіх олдових? Алік, Пензель, Пружина, та? Так вони всі — СИНКИ в порівнянні зі мною!

Був я ше, значить, у школі. І шо? І ріс би собі простим хлопчиком із жирним волоссям, а нє! Знав я тоді такого собі Мацька Пожежу, єдиного нормального пацана на цілі Мідні Буки. Він жив на розі Щорса, біля «Утюжка», де колись була парихмахерська. Я тобі розказував про парихмахерську? Ну ладно, це потім. А в Мацька були родичі в Чехословаччині.

То якось вони прислали йому «Виш’ю вер Хєр» «Пінк Флойда», на пластинці. Новесенька, нерозпечатана ше. Як зараз пам’ятаю: там на обкладинці такий дядько, весь у полум’ї, тисне руку іншому. І якісь ангари. Мацько сказав мені, шо то Брєжнєв і Хоннекер. Внизу там так по ненашому «MUZA» писало. То якось Мацькова мама поїхала десь до вуйни, а я пішов до нього на ніч. Ми з ним закрилися на кухні, принесли туда програвач і сиділи і слухали. Ми ше тоді, пам’ятаю, купили папіросів — фраєрували собі. Сиділи, курили і слухали. То ми, як перший раз послухали, подумали, шо то якась радянська естрада. А ше раз послухали, то нас так пройняло, шо ми потім слухали ше разів з п’ять підряд.

Нам не треба було наркотиків, нас крило так, шо хотілося плакати,