Читати книгу - "Казки, Олександр Гребьонкін"

- А чому ми поїхали саме сюди, а не до замку?

- Граф велів відвезти вас спочатку до батька, - відповів сивобородий кучер. Але... далі я не поїду.

- Чому?

- Кішка чорна дорогу перебігла, дідько її приніс! Тьху!

І він перехрестився.

Маргарита рішуче вибралася з карети.

- Будинок батька тут поряд. Я дійду сама, - сказала кучерові.

Вона повернула в провулок і невдовзі вийшла надвір, де був їхній будинок.

04.

Під сріблясто-чорним килимом небес височів, сяяв вогнями замок. Хвилі світла, вихор божевільної музики, щебетання радісних голосів, грім шалених вигуків, спалахи хлопухів панували навкруги.

Маргарита вийшла з карети на широкому подвір’ї.

Її зустрічав барон Регденс із синім ліхтарем у руках.

- Не дивуйтесь, пані Маргарита, сьогодні наш граф дає бал – маскарад на честь Зимового Вовка. Бал у венеціанському стилі. Це стало традицією. Його ясновельможність наказав зустріти вас. Ідіть за мною. Спеціально для вас приготовлена ​​кімната та нове вбрання. Так, так, не дивуйтеся, але ви повинні змінити це дорожнє плаття на більш потрібний для цього вечора одяг.

Маргарита попрямувала за бароном коридорчиком, а потім піднялася вузькими сходами у відведену кімнату.

За порадою слуги вона вибрала маску. Зупинилася на масці Ліберті, чи Венеціанської дами2. Коли вона стояла перед дзеркалом, двері відчинилися і через червону шовкову завісу з'явився... Кіт.

- Не турбуйтесь, це я, Регденс, - сказав Кіт голосом барона. – Шановна донно Ліберті, прошу вас до зали. Граф уже запитував про вас.

Маргарита спустилася сходами вниз.

У величезній залі, під звуки веселого оркестру, танцювало безліч людей. Хтось легко торкнувся її плеча. Маргарита злякано відсахнулася. На неї дивилася істота з величезним пташиним дзьобом. Це був дзанні, а точніше – Ков'єлло у тісному костюмі. На голові у нього був капелюх із пір'ям. Він щось говорив, гримасуючи, очевидно, просто вітав її, але музика заглушала все.

Кіт - Регденс відразу зник у ошатному натовпі, і вона залишилася сама, розгублена і вражена пишнотою балу.

Маски кружляли калейдоскопом. Застиглі обличчя шепотіли. Цей шепіт був схожий на шарудіння безлічі крил. Долітали й спалахи сміху, ніби дзвеніли сотні дзвіночків.

Чоловік в масці Брігелли, лавіруючи між гостями, підійшов до Маргарити. У нього на підносі стояли келихи з жовтим вином. Маргарита відпила трохи вина, і в неї закрутилася голова. Дзвінкий хриплуватий сміх Пульчинелли розлютив її, вона гнівно подивилася на цього дурного коротуна, а він уже показував пальцем убік. Там стояла сумна Коломбіна. На її підносі були тістечка у вазочках.

- Закусіть сеньйора. Вино міцне! – весело вигукнув Пульчинелла.

Довелося наслідувати цю пораду.

Тістечка Коломбіни були чудові - вони ніби танули в роті, одночасно зміцнюючи тіло.

Далі були міні-театральні вистави за участю довгоносого Доктора Чуми, сумного П'єро7 (який заспівав пісеньку про нещасливе кохання) та інших персонажів театру масок. Маргарита настільки розгубилася, розглядаючи присутніх, що не змогла вловити сенс того, що відбувалося.

- Ну, як вам тут? – спитав Кіт голосом Регденса. - Весело, цікаво?

- Загалом так, тільки дуже вже насичено… Усього дуже багато, не встигаю думати. А вам?

Вони відійшли убік і зупинилися біля скульптури, яка зображує викрадення Аїдом Прозерпіни.

- Я вже звичний до таких балів, мене тут особливо нічого не дивує. А як ваш батько?

- Дякую, йому вже краще...

- Вчора я відправив до нього нашого найкращого лікаря.

Він говорив різко, уривчасто, дивлячись убік, ніби не бажаючи продовжувати розмову.

Маргариті дуже хотілося запитати по те, що буде після закінчення балу, але вона все не наважувалася, і тому поставила зовсім не потрібне запитання:

- А чому ви обрали маску Кота, бароне?

Дивно, але саме це питання барон відповів охоче:

 - О, я ціную котів. Я із Венеції. Там кішок не водилося, вони просто терпіти не можуть воду, а ось мишей було достатньо. Є така легенда. Якось до Венеції на довгий час у справах приїхав китаєць. Він привіз із собою свого улюбленця кота. Так от, поки китаєць жив у місті, кіт відловив багатьох мишей, і за це Дож нагородив китайця. Кіт же залишився жити у Палаці Дожів у разі появи мишей. Задоволений китаєць з великою сумою повернувся на батьківщину, де розповідав про свої пригоди. Його історію почув інший китаєць, який вирішив зібрати шовку та розкішні товари, вирушити з ними до Венеції та отримати ще більшу нагороду, якщо там готові платити навіть за звичайного кота. Його подорож була вдалою, і свою нагороду від венеціанців він також одержав, вони віддали найдорожче, що мали – кота. Завдяки цій історії з'явилася маска Кіт.

Маргарита посміхнулася.

І раптом натовп розступився, з’явилися двоє.