Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Частина 6. Особливі люди, від яких приємно отримувати навіть ті речі, які не любиш. Правда чи міф?

В адміністративному корпусі немає жодної душі. Воно й не дивно, адже попри вихідний день усі вчителі зустрічаються з дорученими командами. Як і зазвичай Какаші виділяється серед інших: він змусив нас чекати з п’ятої години ранку і пробув з нами не довше пів години! Решта наставників проводять з командами практично весь суботній день, крім перерви на обід. Проходячи повз парк, ми бачимо деяких суперників, які спокійно спілкуються зі своїми кураторами в невимушеній атмосфері. Що ж, треба змиритися з тим, що доля нашої команди успіх залежить лише від нас!

Викладацька відкрита, але всередині нікого немає. Нас вітають лише порожні столи вчителів, заставлені купою підручників, зошитів та паперів. Через відкрите навстіж вікно проривається грайливий вітерець, теліпаючи бідолашну штору в різні боки. Мені відомо, що місце Какаші-сенсея біля того самого вікна, адже як староста я буваю у викладацькій декілька разів на день. Підходячи до місця Какаші-сенсея, ми дивуємося, адже на столі немає нічого, крім купки зошитів, кількох непристойних книг та журналів рейтингу «вісімнадцять плюс». І це робочий стіл вчителя?! Як таке взагалі припустиме?! Чому ніхто з дирекції навіть не думає зробити Какаші догану за подібну поведінку в стінах цього елітного закладу, або провести з ним роз’яснювальну бесіду? Скільки моїх нервів витрачено на боротьбу з цим викладачем, але нікому й ніколи немає діла до моїх скарг! І в результаті саме моїй команді щастить мати такого наставника! Наді мною спеціально знущаються, чи я щось не так розумію?

У той момент, коли я ладна провалитися крізь землю, хлопці розглядають безсоромну літературу Какаші, присвистуючи та оцінюючи кожну огидну сторінку. Я відчуваю себе настільки присоромленою, що з моїх вух майже йде пара, а щоки настільки палають від ганьби та люті, що я нагадую чайник, який ось-ось закипить. Ми зараз неабияк ризикуємо, але їм відверто начхати на це!

— Припиніть! — волаю я, вихапуючи журнал з рук Наруто, і тієї ж миті відкидаю його вбік, побачивши те, що шокує мене до глибини душі.

Як тільки викладач, який поважає себе, може залишити це неподобство на робочому місці?! Звичайно, учні не повинні вдиратися до викладацької без дозволу, але ж це нонсенс! Моя психіка не була готова побачити вміст цього журналу! Похитуючись зі сторони в сторону, я накриваю долонею обличчя, намагаючись привести себе до тями.

— Що природно – то не гріх, — знизує плечима Узумакі, продовжуючи нишпорити в речах Какаші з непідробним інтересом. — Поглянь-но, ця книжка – єдине, що я можу прочитати на одному подиху! Який… цікавий сюжет…

— Йолопе! — шипить Саске, відвішуючи ляпаса другові, напевно згадавши-таки, навіщо ми сюди вдерлися. — Ми витрачаємо час задарма! Де ці бісові папірці?

— Їх немає тут, — ледве живим голосом простягаю я, — мабуть, він їх забрав їх із собою. Можливо, він хоче провчити нас за те, що ми так легковажно ставимося до його завдань?

— Схоже на правду, — зовсім спокійно каже Наруто, вочевидь захопившись змістом книжки, — потрібен запасний план… Ого! Який поворот! Хм… а що таке?

— Може, ти вже нарешті припиниш дурня клеїти, га? — Саске одним рухом вихоплює книгу в Наруто й жбурляє її через усю кімнату.

Спершу я відчуваю приємне полегшення, але воно за мить перетворюється на несамовитий жах. Ми уважно слідкуємо як книжка зачіпляє вазу з дорогим букетом квітів на столі Куренай-сенсей, і, зіштовхнувши її на підлогу, вилітає з дверей викладацької. Від такої невеличкої вази стільки шуму! У мене завмирає серце, й через переляк я роззявляю рота, викочуючи очі. Зараз я можу чути власне серце биття у вухах, і, здається, все навколо мене просто заклякає на якусь мить.

— Ти що накоїв? — сердито кричить Узумакі, рушаючи до дверей, але одразу спішить повернутися назад, тягнучи нас із Саске під стіл Какаші. — Ховайтеся! Хутко!

У коридорі чується стукіт підборів, який повільно наближається до викладацької. Здається, що його відлуння затьмарює навіть мої думки. Ми втрьох тіснимося під столом Какаші, завмерши у жахливо незручній позі. Хлопці знаходяться занадто близько, через що я відчуваю їхнє дихання на своїх щоках. Неможливо навіть передати наскільки мені незручно та неприємно, але найжахливіше – я не можу взяти та відвернутися! З одного боку Саске, а з іншого Наруто. Єдиний вихід – дивитися перед собою, але й це не рятує від безмежно неприємної близькості!

— Це Куренай? — пошепки запитує Наруто, і я відчуваю кожну вібрацію від його слів на своїй шкірі.

— Припини балакати, — шиплю я крізь зуби, адже це вже починає неабияк дратувати.

— Тихо! — Саске накриває долонею мої губи, через що, напевно, я нагадую фурію, яка ладна спопелити все в цій кімнаті вщент.

Чим міцніше його рука затуляє мій рот, тим сильніше я обурююся. Я намагаюся прибрати її, вчепитися пальцями у шкіру. Та на жаль, Наруто приходить на допомогу другові, накриваючи долоню Учіхи своєю. І в цей момент я розумію, що вже не можу дати відсіч, адже хтось заходить до викладацької, зупиняючись у дверях. Ми завмираємо, тамуючи подих, боячись поворухнутися від жаху, який змушує кров холонути в жилах.

— Вчителю Куренай, добрий день! — чується голос з коридору, який вітає найсуворішу викладачку Конохи.

І чому сьогодні нам так щастить?! Напруга пульсує в скронях, а моє роздратування майже досягає межі, адже дотик хлопців спричиняє лише жахливий дискомфорт. Вони неприпустимо близько; їхній одеколон лоскоче у носі. Моє серце норовить вистрибнути з грудей будь-якої миті, і здається, що цей шалений стукіт несамовитим гулом лунає кімнатою.

Коли Куренай підіймає вазу з квітами, я починаю тремтіти від паніки. Вона важко зітхає, обережно повертаючи букет на стіл, і починає повільно розправляти квіти. У кабінеті стає настільки тихо, що чую, як її пальці перебирають кожну квіточку. Ще трохи і я знепритомнію від напруги! І Саске усвідомлює це, варто нашим поглядам зустрітися. Він підносить губи до мого вуха, аби ледве чутно прошепотіти: «Заспокойся». Його дихання обпалює шкіру, і мені кортить відсторонитися, забратися звідси геть! Проте залишається лише терпіти та чекати. Заплющуючи очі, я намагаюся взяти під контроль власні почуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍