Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ну, як справи?
— Нічого, дякую, Джемі.
— А що чути вдома?
— Все гаразд, Джемі.
— Містер Леккі та всі останні здорові?
— Так, Джемі.
— У Мардока скоро іспити?
— Скоро, Джемі.
— А бабуся ще не приїхала?
— Ні, Джемі.
— У неділю я бачив твого дідуся в парку.
— Невже, Джемі?
— У нього чудовий вигляд.
— Атож, Джемі.
— Сьогодні погожий день.
— Еге ж, Джемі.
На цьому розмова уривалася. Лукаво посміхаючись, Джемі засував руку в кишеню і з поважним виглядом виймав звідти пенні[11], примовляючи при цьому: «На! Та гляди, не розтринькай усе в одній крамниці». Підстрибуючи, я кидався геть, а клишоногий кричав мені вслід: «Вклонися від мене всім домашнім!»
Я вважав, що ця доброзичливість Джемі, як і мера та міс Джулії Блер, походить від того, що вони теж знали мою матусю. Слова «я знав твою маму» завжди зігрівали моє дитяче серце і заспокоювали мене, переконуючи в щирості людей та життя.
Крім того, я був, звичайно, надто заклопотаний тим, яких цукерок купити в крамниці Тіббі Міннз, щоб роздумувати над причиною такого ставлення до мене з боку Джемі. Брехлива обіцянка Адама подарувати мені півсоверена зробила мене обережним: якщо я не витрачу свого пенні, хто-небудь може довідатися про нього, або він випаде з кишені, коли я лягатиму спати, і покотиться по підлозі прямо до тата, а той підніме монетку і сховає «для мене». А крім того, моє єство — маленького вічно голодного звірятки — аж пищало за цукром. Лісові та степові звірі гинуть, коли їм невистачає дуже важливих для їх організму речовин, навіть якщо їжі у них більше, ніж треба. Отак і я, коли згадую своє голодне дитинство, то думаю, що міг би загинути, якби на світі не було цукерок Тіббі Міннз.
В останню суботу травня ми зустрілися з Джемі уже не випадково: він загодя чекав мене на розі «Звалища», «вичепурений» в синій костюм, жовті черевики і картату кепку з чорними та червоними смугами.
— Підеш зі мною на футбол?
Серце у мене радісно заколотилося, і цей нудний день, проведений без Гевіна, котрий досі був з батьком у Лассі, одразу засяяв для мене веселими барвами. Футбол! Гра дорослих, якої я ще ніколи не бачив і навіть не сподівався побачити!
— Ну, ходімо, — сказав Джемі Нігг і зачовгав жовтими черевиками.
Притиснутий животом до канату, що оточував богхедський стадіон, я стояв між Джемі та його товаришами і несамовито верещав від захоплення, коли хлопці в кольорових футболках почали нападати один на одного. Лівенфордська команда змагалася сьогодні з ненависним суперником — командою сусіднього містечка Ардфіллан. Це були нахабні і грубі хлопці, яких охрестили «джеможерами», тому що вони пропускали хлопчаків на матч не за гроші, а за банки з-під джему, які вони потім продавали на склад утильсировини. Та, хвалити бога, правда взяла верх! Лівенфордська команда перемогла!
Після матчу ми з Джемі поверталися додому, як два старих приятелі. Коли ми, все ще збуджені і захоплені недавньою грою, досягли перехрестя, Джемі вийняв з-за пазухи пакунок, який, певно, муляв його увесь день. Почервонівши, як рак, і запинаючись, він простяг його мені:
— Передай ось це вашій Кейт... Від мене.
Я здивовано витріщився на нього. Кейт?! «Наша» Кейт! Яке вона має відношення до нашої з ним дружби?
— Ну, чого ж ти? — почервонів він ще більше. — Покладеш у неї в кімнаті і все.
Він пішов, а я ще довго стояв з пакунком у руках, остовпіло дивлячись йому вслід.
Кейт не було вдома, тільки Мардок зубрив на кухні урок; тому, виконуючи вказівки Джемі, я відніс пакунок до її спальні й поклав на комод. Я ще ніколи не залишався сам у кімнаті Кейт і зараз, підбадьорений своєю незвичайною місією, вирішив трошки затриматися. Мене приваблювали пляшечки та баночки, що стояли біля дзеркала, і маленькі книжечки в картонних палітурках. Я прочитав їх назви: «Краса обличчя без хірургічного втручання», «Метода пані Болсовер, або як розвинути бюст за дванадцять годин». Найбільше захопила мене книжка з романтичною назвою: «Дівчата! Не будьте синьою панчохою!». Тут розчинилися двері. Я навіть не помітив, як увійшла Кейт.
Вона аж посиніла від люті, а на лобі відразу ж повискакували червоні гулі. Мене врятувало тільки те, що я несамовито заверещав:
— О, Кейт! У мене щось є для тебе, — справжній сюрпризі
Вона спинилася, кинувши на мене сердитий погляд:
— Який там ще сюрприз?
— Подарунок, Кейт! — Я показав їй на комод.
Кейт глянула на нього підозріло і продовжувала бурчати: — Запам’ятай, Роберт, без попередження не можна заходити в кімнату дами. — Потім, взявши пакунок, сіла на постелі і почала розв’язувати; а я нетерпляче чекав, що звідти вирине. Та ось, нарешті, показалась красива коробка, а в ній цілих три фунти найдорожчого шоколаду! Ручуся, що Кейт ніколи не отримувала ще такого подарунка. Я поздоровив її, і з виглядом спільника схилився над коробкою.
— Чудові цукерки, Кейт. Це від Джемі. Він водив мене сьогодні на футбол. Ти ж знаєш Джемі Нігга?
На обличчі Кейт можна було прочитати найрізноманітніші почуття — радість, здивування і навіть відчай.
— То це від нього?! Тоді доведеться їх повернути.
— Та що ти, Кейт! Це ж образить його. І крім того... — І я проковтнув слину.
Кейт мимоволі засміялась. А коли вона сміялась, то ставала дуже приємною. — Ну, гаразд. Тоді візьми собі цукерку. А я не буду їх торкатися.
Я, звичайно, одразу ж скористався з дозволу і надкусив шоколадку, з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін», після закриття браузера.