Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 8

Раніше я любила нічні наряди. Ходила захисними стінами Академії, вдивлялась з них в темряву Грейвельдського лісу. На стінах було безпечно — тому сюди ходили в чергування дівчата до чотирндацяти років. Старші ж чергували внизу, біля воріт та адміністративних будівель. 

Академія Аркану розташовувалась на віддалі від міст та сіл, щоб неосвідчені селяни не ткнули носа у справи Арканів. Ніхто не хотів влаштовувати конфлікти і накликати на себе гнів короля: а селяни так і провокували гарячі голови юних магів. Таких Академій в Ельдані було дві: для Щитів та Тіней. Вищі Аркани отримували свій дар від народження і мали лише практикуватись — більшість з них робила це в родині, за допомогою купи приватних вчителів. Нижчі Аркани мали можливість розвинути свій дар з невеликого зародку, а їх сімʼї в більшості не могли дозволити собі заняття з приватними вчителями. Тому щорівчні відбори в Академії були святом — простолюдини з усіх околиць сходились до обох навчальних закладів зі своїми чадами та могли декілька днів простояти в черзі, поки їх дитину не протестують. Чи варто казати, що абсолютна більшість ні з чим верталась додому, і лише деякі залишались в стінах Академій на десять років.

Це не були школи. Хіба що школи життя. Ми навчались і тренувались, але більше — просто намагались вижити. Найчастіше дар не розвивався без прямої загрози твоєму життю, тому шість років нас ставили в настільки загрозливі ситуації, що випуск з Академії був скоріше везінням, аніж гарантією. Тільки на моєму курсі за шість років навчання восьмеро дівчат загинуло: їх сімʼям передали щедру винагороду, але тіла і душі навіки залишались в стінах неприступних палаців.

Але я любила наряди.

Це був спокійний час, коли можна подумати про майбутнє та згадати минуле. Уявляти себе воїтелькою в далеких країнах, що захищає слабких. Або принцесою, що танцює на балу з прекрасним принцом. Або — вільною людиною, без Аркану та без дамоклового меча над головою.

Тепер же я ненавиділа ці декілька годин вночі, коли всі навколо спали, а мені доводилось сидіти та дивитись в вогонь і намагатись не думати.

Вдень це було просто: говориш з Лероном, смієшся з потасовок Фолька та Ройса, тренуєшся битві на мечах чи сокирах з Гартом. Задачі. Переїзди. Таверни. Перерви на їжу та сон. А от вночі, під звуки хропіння Фолька та завивання вовків, думки самі лізли в голову.

Я думала про шрам над лівою бровою і закрите бафом обличчя вбивці. 

Я думала про те, що недопрацювала. Що мала раніше відчути небезпеку. Що мала знайти лазівку в моєму Щиті, крізь який пройшов вбивця.

Я думала про те, що завадило мені сконцентруватись на задачі. «Хто» завадив.

Думала про Калеба. Про наше знайомство довжиною в декілька хвилин. Про його слова мені на балу та повні ненависті срібні очі після. Було би брехнею сказати, що за ці місяці, коли я навіть не чула його імʼя, я стала думати про нього менше: ні, Калеб Рейнар зайняв місце в моїй душі та я була впевнена, що ми колись знову зустрінемось.

І він захоче мене вбити, якщо я першою не доведу свою невинуватість.

Кинула погляд на свою дорожну сумку. Під різними корисними в дорозі речами, на дні шкіряної сумки, лежав кинджал. Трохи довший за звичайний, з інкрустованим смарагдовими краплями руківʼям. Цей кинджал, як і шрам над оком вбивці, були моїми єдиними зачіпками. Але я не дурна — вже намагалась провести і пошуковий ритуал, і згадати щось ще. І нічого — жодної зачіпки.

Це не дивно, адже я була за сотні кілометрів від місця злочину та не мала жодної звʼязки, крім як зброя, якою було вбито наступника престолу. Я сумно повела плечима: настрою і без того не було, а тепер ще й тривога піднялась всередині. Як і кожного разу, коли я думаю про цю справу.

— Якщо ти завжди так глибоко йтимеш в себе під час варти, вбʼють не лише тебе, але і нас усіх.

До мого горла приставили ніж, тихо підійшовши з-за спини. Але нападник помилявся в одному: незважаючи на те, що я «пішла в себе», я все ще чула його обережні кроки. І будь він чужинцем — вже лежав би мертвим.

— Не будь таким впевненим, кеп, —  я різко схопила ніж за лезо, розвернулась і притисла командира до землі, сівши зверху і покрутивши його ніж в руках. —  Гарна іграшка. 

Гарт, здається, був і не проти, що я перемогла його в цій дрібʼязковій дуелі і вмостилась згори, бо не поспішав скинути мене та сісти поруч. Тому, щоб не згущати фарби, я сама встала, подала йому руку і вмостилась назад до вогню.

— Ти чого встав? Ще спати і спати до твоєї черги.

— Не спиться. Ти думаєш надто гучно.

Я підняла брову.

— Гартику, ти напився? То я тобі верчусь уві сні, то думаю надто гучно — може тобі варто пити заспокійливе вечорами?

Гарт розсміявся з цього звичного нам обміну уколами. Він дійсно спав дуже чуйно: найменший рух міг його розбудити. На відміну від Фолька чи Лерона, яких навіть гарматним пострілом не розбудиш без потреби.

— Може й треба. Кая, —  якось занадто серйозно і турботливо почав Гарт, —  що з тобою?

Я мимохідь кинула на нього здивований погляд. А що зі мною? Останнє питання задала вголос.

— Ти сама не своя останнім часом. Я думав мені здалось і це наслідки бою з сукубом. Але пройшов місяць, а ти досі ходиш задумана, заглиблюєшся в себе. На нарадах відсторонена. Я міг би не цікавитись, але крім того, що кожен з команди для мене дуже важливий, від цього ще й залежать наші життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍