Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Я опустила погляд. Значить, я не одна помітила зміну свого стану. Гарт завжди бачив мене наскрізь: від першого дня нашого знайомства. І зараз нічого не змінилось: він так само розумів, підтримував і чув.

Він був правий: після бою з сукубом щось всередині мене клацнуло. Спочатку були очі — срібні очі, які почали приходити до мене уві сні. Сукуб на декілька митей прийняв образ Калеба і цього вистачило, щоб моє серце розбилось на тисячі уламків, а потім зібралось знову. Більше року я не думала про нього — або намагалась не думати, —  аж ось один бридкий демон вирішив знайти саме цей образ в глибині моєї свідомості. І все блокуванння емоцій, внутрішній щит, який я встановила за місяць після втечі, коту під хвіст.

Ще й ця дівчина. Коли ми повернули її батькам, ті не могли знайти себе від горя. Вони не просто дякували, вони готові були молитись на нас. І я згадала Мірабель: її скляний погляд, який молив про допомогу в останні миті життя. І я могла допомогти. Могла — але не встигла.

Вона була лише на пару років старшою за дівчинку, викрадену сукубом — та і я тоді була ще дитиною. Можливо, тому ці образи так різанули душу?

— Гарт… — я з острахом подивилась на капітана найманців. —  Не змушуй мене розповідати. Я боюсь, що варто мені сказати про це і…

І вони знайдуть мене. І я не зможу помститись. І я втрачу силу. І я залишу винних на свободі. І ще так багато «і», про які не варто знати Гарту.

Він кивнув.

— У кожного з нас є секрети, Кає. Від хорошого життя в мисливці за головами не йдуть, —  здається, він вперше використав це формулювання при мені. —  Я не буду розпитувати тебе. Але знай — що б не сталось, ти можеш мені довіритись. Ми довіряємо одне одному свої життя. Що там з тих скелетів в шафах?

— Іноді скелети в шафах — це єдине, що дозволяє зберегти хоч якесь життя, —  задумливо протягнула я і поклала голову йому на плече.

Поруч з Гартом завжди відчувалась впевненість, наче він був самотньою скелею в бурхливому морі. Його присутність мала заспокійливий ефект, який я ніколи раніше не відчувала. Здавалося, що з ним можна витримати будь-який шторм. Якби хтось сказав мені, що я буду довіряти найманцю, а не своїм побратимам та послідовникам короля, я б розсміялася йому в обличчя. Але тепер... тепер все інакше.

Моя голова лежала на його плечі, і я відчувала рівне биття його серця, що віддавало відчуттям стабільності і… певної надії. І все ж, скільки разів я не намагалась — не могла відповісти йому взаємністю. Не могла змусити своє серце забути про інші очі кольору рідкого срібла.

Гарт був добрим до мене, він підтримував у важкі моменти і ніколи не ставив зайвих запитань. Може, тому я й відчувала цю провину — за те, що не могла закохатися в нього так, як він, можливо, заслужив. За ті шістнадцять місяців, що ми провели разом, він був єдиною людиною, яка розуміла мене без слів, єдиною, хто приймав мої секрети, не вимагаючи пояснень. Але я знала — він хоче більшого, ніж просто товариські стосунки, і це змушувало мене відчувати себе ще більш загубленою. 

Я зітхнула, закриваючи очі. 

— Знаєш, кеп, —  прошепотіла я, майже боячись своїх слів. —  іноді здається, що ти єдиний, хто може заспокоїти весь цей хаос в голові. В іншому житті… можливо, все було б інакше.

Я відчула, як його плечі трохи напружились, але він не відштовхнув мене. Навпаки, він підсунувся ближче, торкаючись моєї руки. Його дотик був теплим, майже захисним, і це розбило останній бар'єр, який я так старанно будувала.

— Іншого життя не буде, Кає, —  спокійно відповів він, не зрушивши з місця. Його рука залишилась спокійно лежати на коліні, навіть не намагаючись торкнутися мене. Гарт знав мої кордони і завжди поважав їх, чого б йому це не коштувало. —  Є тільки те, що маємо зараз.

Я стиснула губи. Гарт був правий, як завжди. Не було іншого життя, не було іншого шансу. І навіть якщо Калеб десь далеко, за сотні кілометрів від нас, я все ще відчувала себе зв'язаною його тінню. Я намагалась переконати себе, що це не так, що треба рухатись далі, приймати те, що під боком, але серце вперто відмовлялось забути ту єдину ніч.

Гарт помітив моє вагання і, здається, зрозумів, куди спрямовані мої думки. Він повів плечима, наче скидаючи невидимий тягар.

— Іноді ми самі не знаємо, чого нам бракує, поки не знайдемо це, —  м’яко відповів він. Його голос був тихим, ніби він боявся злякати цей момент. —  Я не знаю, що сталося між тобою та твоїм минулим, але ти не зобов’язана нести цей тягар сама, Кая.

Я підняла голову, зустрівшись з його поглядом. Він був теплий і глибокий, як осіннє сонце, що ховається за горизонтом. Мені хотілося втопитися в цих очах, забути про всі ті страхи, що переслідують мене кожну ніч. Але я знала, що це небезпечно. Я не могла дозволити собі відволікатися. У мене була мета — знайти тих, хто зруйнував моє життя, і змусити їх заплатити. І якщо я дозволю собі прив’язатися до когось, це може стати моїм кінцем.

— Гарт... — почала я, зітхнувши. — Я не можу дозволити собі цього. Не зараз.

Він мовчки кивнув, розуміючи більше, ніж я сказала. Але в його очах все ж залишився той самий погляд — теплий, лагідний, майже батьківський. Може, саме тому я і боялася. Тому що знала, що рано чи пізно мені доведеться залишити його. Я була тінню, що жила в темряві, і моя доля не могла перетнутися з його світлом.