Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"

Вони показали мені місце за станцією, біля водяного бака, де було трохи тіні. Я поставила намет, поки вони продовжували тренуватися — розмотували шланги, тягали гирі, сміялися. Згодом один приніс мені тарілку з їжею. Потім інший — холодний напій. А пізніше ми всі сиділи разом у внутрішньому дворику, розповідали історії, слухали музику з якогось старого динаміка.

Вони ставилися до мене, як до молодшої сестри. Один із них пожартував:
«Сьогодні ти — наша почесна пожежниця.»

Я почувалася в безпеці. У затишку. І водночас — вільною.

Наступного ранку, коли я збиралася в дорогу, вони допомогли мені донести речі до виїзду з села. На прощання один хлопець поплескав мене по плечу й сказав:
«Коли повернешся — у тебе тут буде дім.»

І я пішла далі — з теплом у животі й з усвідомленням: іноді достатньо просто наважитися запитати. І світ відповідає — з розкритими обіймами.