Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вдень ми працювали або відпочивали в гамаку, читали, мовчали, сміялись. Здавалося, що зовнішній світ більше не існує. Ніякого зв’язку, ніякого інтернету. Тільки теперішній момент. І цього було достатньо.
Уночі, коли зірки пробивалися крізь дах із пальмового листя, ми лежали поряд і говорили про життя, про минуле, про мрії. Іноді не говорили нічого. І тоді це було спільне мовчання, яке наближало нас більше, ніж будь-яка розмова.
І коли ми танцювали — то не для когось. А для себе, для моменту, для самого життя. Ми святкували його — гучно, тихо, свідомо.
Одного ранку, після довгої ночі з музикою, сміхом і щирими розмовами, ми сиділи на пляжі. Сонце повільно сходило над морем, з наших чашок підіймалась пара.
Це був той перехідний стан між ніччю і днем, між спогадом і майбутнім, між учора і сьогодні.
Тереза дивилася у світло, примружилась — і раптом сказала:
«Hoy es ayer.»
(«Сьогодні — це вчора.»)
Ми вибухнули сміхом. Це було не просто смішно — це було правдиво.
Я мала поїхати. Вже кілька днів тому. Але щоранку ми знаходили нову причину залишитися.
«Сьогодні вже почалося вчора», — була наша логіка того дня.
Тож я залишилася. Десять днів. І кожен із них я любила.
Я подовжила свою візу в Колумбії. Це було просто, без ускладнень — як і багато чого тут.
Я залишилася ще. Я виграла час.
Час, щоб дихати. Спостерігати. Жити.
Я дозволила собі плисти за течією — повільно, у напрямку Боготи.
У Боготі я зустріла Флавію. Художницю з душею, сповненою кольорів і музики. Вона зробила мені чудове тату — витончене, з глибоким змістом, який розуміли тільки вона і я. Вечорами вона грала на гітарі й співала голосом, що ніс у собі всю ніжність світу. Ми разом досліджували місто: вдень — кав’ярні, галереї, маленькі площі з людьми, які розповідали історії. Вночі — клуби, танці до світанку. В її очах завжди мерехтів відблиск магії.
Після Боготи ми попрощались. Я знову поїхала на фінку. Там був Густаво — друг із допитливою енергією. Він щойно придбав мотоцикл і мав справи в Салентo.
«Поїхали зі мною,» — сказав. «Буде круто.»
Салентo був для мене занадто туристичним, занадто постановочним. Але сама ідея мотоциклетної подорожі дорогами Колумбії була надто приваблива, щоб відмовитися.
І тоді, як це часто буває в житті — Флавія теж була саме в Салентo. Ми зустрілися, пили каву, сміялися. І спонтанно вирішили разом поїхати до долини Кокора.
Звісно, ми ж у Колумбії. Один мотоцикл на трьох? Без проблем. Вітер у волоссі, пейзажі пролітали повз, і постійний сміх між нами.
Увечері ми з Густаво поїхали далі — до невеликого містечка неподалік від Салентo. Ми мали доглядати за будинком його тітки. Це була вілла, наче з журналу — залита світлом, з триметровими вікнами, мінімалістична, з буддійськими деталями. Я й не думала, що можу так швидко закохатися в місце.
Кілька днів по тому Флавія вирішила нас провідати. І як на диво, саме того дня Густаво мав доставити авто назад на фінку. Ідеально. Вона сіла спонтанно — і ми повернулись разом.
Повернувшись на фінку, усе було як у сні. Ми були маленьким колективом світлих людей. Вдень працювали разом у саду, з тваринами, на кухні. Увечері сиділи біля вогнища, розповідали історії, ділилися мріями, говорили про життя, смерть і те, що між ними.
А потім, як завжди, пролунав поклик життя. Я відчула: час іти далі. Не тому, що стало погано. А тому, що було добре. Повноцінно. Наповнено. Готово до наступного.
Шлях до Еквадору не був прямим — він був сповнений об’їздів, поворотів і тих особливих зустрічей, які відкривають серце.
Одна з найгарніших зупинок — пустеля Татакао. Червона, суха, безкрая. Небо таке широке, що очищує думки.
Саме там я вперше його побачила — італієць у запилених черевиках, з уважними очима й поглядом шукача. Ми майже не говорили. Лише кивок. Усмішка. Мить.
Але життя хотіло, щоб ми побачилися ще не раз.
Два дні потому, під час автостопу, зупинилася машина. Я сіла — і він був там. Ми розсміялися. Це вже точно не був збіг. Потім ми знову зустрілися — у Сан-Агустіні. Цього разу ми пішли разом на каву.
Сан-Агустін — що за місце. Усюди вільнодумні люди. Бородаті митці, діти, що танцювали на вулицях, ремісники з глиною на руках. І цей аромат... Кава в усіх провулках, у кожній хаті, на кожній перерві. Час там плинув повільніше, але інтенсивніше.
І ніби цього було замало — саме в ті дні прибув Габріель із Чилі. Ми жартома називали його ангелом Гавриїлом. Він приїхав на навчання з приготування кави.
Ми сиділи разом, він варив чашку за чашкою, кожну з уважністю, кожен рух — як ритуал.
«Кава — як життя», — сказав він. «Якщо поспішаєш — буде гірка.»
Я кивнула. Це була одна з тих фраз, які залишаються з тобою.
І так Сан-Агустін став для мене не просто точкою на карті, а цілим розділом — наповненим ароматами, розмовами й збігами, які зовсім не були випадковими.
У останньому селі перед кордоном з Еквадором я зупинилася на ніч. Було пізнє пополудні, і я була втомлена — від дня, від спеки, від ходьби, від очікування. Я оглянулася навколо — жодного хостелу, жодної гостинниці. Лише запорошена головна вулиця й кілька будинків, що мовчки лежали в сонці.
І тоді я її побачила: пожежна станція.
Я просто підійшла, постукала у відчинені ґрати, і мене одразу зустрів один із хлопців — широка усмішка, весь у поту після тренування.
«Чи можу я… може… поставити намет у вас у саду?» — трохи невпевнено запитала я.
Він коротко глянув на мене, а потім сказав просто:
«Claro. Заходь, сестро.»
Так почалася одна з тих ночей, які залишаються в пам’яті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях відкривається сам, Ilona Kast», після закриття браузера.