Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

Звідки беруться привиди

За півгодини по тому, як весь мій одяг було знайдено, я одяглася, розчесала волосся, заколола його улюбленою чорно-зеленою заколкою, яку вдалося відкопати в сумці. Не хотілося вдягати колготи з кажанами, але якось у домі не дуже тепло, а вони хоч трохи зігрівають. 

Ми сидимо за довжелезним чорним столом у їдальні Артема.  Не знаю, хто встиг його накрити, але коли ми зійшли з другого поверху, на нас уже чекали гарячі страви. Артем зайняв чільне місце за столом, праворуч від нього – Ольга, біля неї я, навпроти мене – Мертва дівчинка.

Моя тарілка досі порожня. Думаю, мені не з’їсти чогось більшого за грінку з маслом. А найбільше хочеться терпкого, такого, щоб аж язик занімів, чорного чаю. Та ані чашок, ані чайників на столі немає. 

− Їж, тобі треба відновити сили, − з натиском говорить Ольга. – Коли ми поверталися із шабашу, ти знепритомніла, − вона бере мою тарілку й накладає туди тушкованої картоплі, запечену курячу ніжку і ложку овочевого салату.

− Мабуть, твоя супутниця, якої я не бачу, дочитала за тебе заклинання переходу, бо інакше ти могла б застрягнути там, з моїми озвірілими мертвими родичками. 

Від однієї думки про це мене аж пересіпує. Але запах смачної їжі, яка вже турботливо накладена на мою тарілку й виставлена просто в мене під носом, відганяє жахливі спогади та нагадує, що я таки дуже й дуже голодна.

− Їж, − говорить і Мертва дівчинка. 

«Спасибі», − подумки кажу я їй.

− Хочеш по-справжньому подякувати – їж, − наполягає вона. 

− Зроби дитині приємність – поїж щось смачніше за вівсянку й відварену рибу, − долучається й Артем. 

− Вона вже встигла тобі наскаржитись? – дивуюся я. 

− В нас було півночі на те, щоб попліткувати про тебе, − хлопець вправно ріже м’ясо, притримуючи його виделкою.

Я дивлюся на нього, на курячу ніжку, що лежить на моїй тарілці, і розумію, що ніколи не їла курку столовими приборами. Й мені здається, що легше не їсти, ніж вчитися цьому просто зараз. 

− Та їж руками, хто тобі заважає! – з усією своєю дитячою безпосередністю говорить Ем Ді.

− Справді, − киває Артем. – Якщо тобі так зручніше, їж руками. Не хвилюйся, це не завдасть мені культурного шоку. Ольга теж любить їсти як дикунка. 

− Угу, − підтверджує подруга з повним ротом.

Що ж, сила ароматів бере гору і я тягнуся до курячої ніжки. 

 

Коли з основними стравами покінчено, Артем піднімає зі столу маленький срібний дзвіночок, якого я досі не бачила, й один раз легенько струшує його. Будинком розливається неймовірно мелодійний і несподівано гучний звук. Він триває не більше п’яти секунд, але за цей час на порозі їдальні встигає з’явитися невисокий худий чоловічок з абсолютно гладенькою головою, зате під носом у нього пишні сиві вуса. 

− Будьте ласкаві, Петре, принесіть нам чаю, − з аристократичною шляхетністю говорить Артем.

− Так, пане, − наче вишколений дворецький з британських фільмів, відповідає вусань. 

З неймовірною, як на його поважний вік, швидкістю Петро збирає увесь брудний посуд та залишки їжі. А вже за хвилину приносить і ставить посеред столу величезну блискучу тацю з порцеляновим чайничком, чотирма чашками та вазочкою цукерок.  

− Спасибі, далі ми самі, − Артем зупиняє Петра, коли той починає переставляти чашки з таці на стіл.

− Так, пане, − чоловік полишає порцеляну й зникає.

− Це твій дворецький? – питає Ем Ді. 

− Щось на кшталт цього, − посміхається Артем.

− Що? – не розуміє Ольга.

− Моя дівчинка спитала, чи це був дворецький, − пояснюю я.

− Лише я тут тебе не чую й не бачу, − говорить Ольга до стільця, на якому сидить Ем Ді.

Тим часом Артем ставить чашку перед моїм привидом і наливає чаю. Судячи із запаху, чорного, такого, про який я мріяла. Дивно, навіщо він робить це? Бачив же, що Мертва дівчинка не їсть. 

− Їй подобається чорний чай, − відповідає Артем на наші з Ольгою запитальні погляди. – І цукерки, − він ставить вазочку посередині між нами усіма, але три цукерки кладе поряд з чашкою Ем Ді. 

Це одні з найдорожчих солодощів – маленькі кульки в золотавій фользі. Навіть я заради таких із задоволенням порушу своє табу на цукерки. Зрештою тут усі одноголосно кажуть, що мені треба відновлювати сили. 

− Оль, я не зовсім пам’ятаю… − мені хочеться вже прояснити все, що сталося вночі. Особливо про цього загадкового «Мертвого коханця». Та в мене ще й живих не було. Звідки ж узятися мертвому?

Ольга мене наче й не чує. Вона зачудовано дивиться, як навпроти неї золотава цукерка злітає вгору, позбувається своєї блискучої обгортки і крутиться над паруючою чашкою, наповнюючи кімнату ароматом шоколаду.

Ми з Артемом перезираємося й посміхаємося. 

− Потерпи ще трохи, − говорить він мені. – Дай насолодитися цим унікальним моментом, коли Ольга знає менше, ніж я.

− Тоді можна спитати тебе? 

− Про що?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍