Читати книгу - "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"

— Досить поцілунку. Хоча я і так на дев'яносто відсотків упевнений. Я ні на кого більше не реагую, тільки на неї. Думати можу тільки про неї. І більше не буду слухати тебе, я буду її завойовувати!

— Якщо вона через тебе плакатиме, поб'ю, як мінімум.

— Папаша, це діагноз.

— Будуть у тебе доньки, сам за них горлянку перегризеш, — огризнувся Діма.

 

 А на мене ввечері чекав сюрприз. Маркус прийшов у гості.

— Привіт.

Я знову побачила його у вікно. Він прийшов із квітами в горщику. Я тільки посміхнулася.

— Привіт, ти в гості?

— Так.

Впустила у квартиру.

— Взагалі-то хотів дізнатися, чи не зайнята ти ввечері?

— Не зайнята.

— Може прогуляємося? Запрошую на побачення, з Дімою я домовився. Він якщо що поб'є мене, але це якщо ти будеш скаржитися на мене.

Я спочатку очманіла від почутого, а потім розсміялася.

— Гуляти вже не піду. А ось чай із задоволенням. І взагалі я вечерю готую.

— Можу допомогти.

Мене обійняли зі спини, дбайливо притиснувши до себе. Я відчула, як він втягнув повітря і понюхав мою маківку.

— Як на виїзді?

— Нічого нового. Ножем добре володієш? — він кивнув — Курочку оброби.

Він почав різати і подивився на мене з прищуром.

— У тебе точилка або камінь точильний є?

— Камінь артефакт для заточування. Я тільки не розібралася що з ним робити. І один раз сильно порізалася і більше не чіпала.

— Давай мені.

Він одразу нагострив ножі, а потім обробив курку, я поставила її з овочами в духовку. А на плиту чайник, для чаю. Була легка незручність. Але з ним я почувалася собою. Мені було комфортно. Маркус ніколи не робив мені боляче навіть випадково. Не знаю, що буде далі. Ми спілкувалися до пізнього вечора. Він з тугою подивився на диван і пішов на вихід. Я тільки тихо розсміялася і проводила його до дверей. Мене чмокнули в ніс на прощання. Перед сном додала його телефон у вибране.

Не встигла до пуття заснути, коли почула, що двері відчинили ключем. Я швидко схопилася з ліжка і підбігла до дверей у кімнату. Віднедавна в мене на других дверях є замок і замикається він зсередини. Я одразу тихо зачинила двері на ключ. А потім почула

— Іди на балкон, щоб вона через вікно не вибралася.

Кинулася до вікна і закрила на всі засувки. І поставила картину на вікно, щоб мене відразу не побачили. Потім прибрала ноутбук у стіл і теж закрила на ключ. Після схопивши телефон метнулася до ліжка. Спорудила з подушок подобу сплячої людини під ковдрою. А сама сховалася у своє таємне місце. І з нього написала Маркусу. Дзвонити побоялася, щоб голосу було не чути.

"Маркус, до мене у квартиру хтось пробрався. І це точно не Діма, але скористалися його ключем. Другий був тільки в нього."

"Ти де малятко?"

"Приїдеш скажу. Ти мені допоможеш? Я не можу зателефонувати. Можуть почути голос. Мені страшно"

"Ховайся добре, вибігаю."

Схованку я зробила у старій коморі. Я сама відремонтувала її, вона була злегка вбита. Я підлатала стіни. Поставила полиці для зберігання. І замовила встановити в коморі двері прихованого монтажу. Відкриваються вони всередину комори. Мені пропонували зробити навпаки. Щоб місце не кралося. Але я це робила з іншою метою. На дверях навіть ручка із замком теж були тільки з внутрішньої сторони, а зовні все гладке. Стіну я після пофарбувала в темний колір і зробила геометричний малюнок. Як Діма сказав, від нього рябить в очах. Правда тільки у звичайних людей. Але за рахунок цього двері зовсім не видно. Мабуть, я все ж таки параноїк, бо цим не обмежилася. І назбиравши грошей замовила собі велику шафу на всю стіну і до стелі.

А в тому місці, де у мене двері, розташовується штанга для вішалок.  Після встановлення шафи я взявши інструменти обережно вирізала шматок стіни. Так щоб можна було зайти в комору. До того ж вирізала не на повний зріст, а так, щоб я зігнувшись могла пройти. А всі внутрішні стіни в шафі пофарбувала точнісінько як стіна за шафою. Створюється ілюзія, що стіни немає. І це приховує отвір, який я зробила штучно. Телефон мені не так давно оновив Дмитро. Подивившись на старий, сказав, що це нікуди не годиться. І тепер у мене практично остання модель. Такий собі маленький комп'ютер у кишені. Тільки й того, що малювати на ньому не можна.

У коморі нижню полицю я ще обладнала як стіл, за яким можна посидіти. Навіть пуфик тут стоїть. А на верхніх полицях склала коробки від техніки. Поки на неї гарантія, їх потрібно зберігати. Ось зараз я сіла на пуфик, який тут якраз зберігався на випадок такого ось проникнення. У мене тут навіть вентиляція була теж виходила в спальню за шафу. Але там стінка на місці. А шафа не впритул до стіни стоїть, а на кілька сантиметрів від неї. Одній ховатися нормально. Тим паче світла тут немає. Мені воно не потрібне. Знову отримала повідомлення від Маркуса:

"Діма пропав, з роботи додому не повернувся. Ти як?"

"Страшно. Вони знають про другу кімнату і намагаються двері відкрити. Я зателефонувати не можу, адже голос почують!"

"Сиди тихо і не висовуйся. Біжу вже до тебе, я не далеко"

Маркус на бігу зв'язався з черговою частиною і повідомив про злом. А сам підбігши до квартири смикнув за ручку.

— Ти двері зачинив?

— Звісно. Дівка повідомила? Чи сигналізація спрацювала?

— Скоріше вона. Ми ж ввели код безпеки. Ламай двері, вона явно в спальні.

Двері довго не стрималися. Почула, як вони лаються і ворушать мої речі. Навіть шафу відкрили, стали все перевіряти.

— Не розумію, де вона сховалася! Тут тільки дві кімнати! У вікно вона точно не вилізла, Сем сторожить на вулиці.

— Веди ящера, нехай відчує її. Ця мала погань не сховається від нас. Я довго чекав можливості поквитатися з нею. Я помщуся тобі за брата, його через тебе вбили у в'язниці.

Мій телефон задзвонив, висвітився номер Діми.

— Дрянь, телефон на беззвучному, навіть без вібрації!