Читати книгу - "СапфІр, Arachne "

Еліза спохмурніла, задумливо схрестивши руки на грудях.

— Ти хочеш шантажувати його оточення?

- Не зовсім. Шантаж – це крайній захід. Але дати зрозуміти, що ми маємо важелі тиску, — це наша зброя.

— А якщо вони вирішать забрати нас? — її голос здригнувся, але в очах все ще була рішучість.

— Вони не ризикуватимуть. Якщо щось станеться з нами, інформація точно стане публічною. Нам потрібно розіграти карту дуже обережно.

Він перевів погляд на неї.

— Ти кажеш, що маєш копії документів?

Еліза кивнула головою.

— Так, у зашифрованому вигляді. Але доступ до них є лише в мене.

- Чудово. Це наша страховка. Ми дамо їм зрозуміти, що якщо щось піде не так, ці файли опиняться в руках журналістів чи поліції.

Вона на мить замовкла, роздумуючи.

— А що щодо Віктора? Він також зрозуміє, що ми його заганяємо в куток.

Антуан хмикнув.

- Нехай розуміє. Чим більше він відчуватиме загрозу, тим швидше видасть себе.

Він різко повернув на бічну дорогу, освітлену рідкісними ліхтарями, і зупинив машину. Повернувшись до Елізи, він м'яко, але серйозно додав:

— З цього моменту кожна наша дія матиме наслідки. Нам треба бути кроком попереду.

Вона кивнула, відчуваючи, що довіра до цієї людини зростає з кожним словом.

Антуан задумався на кілька секунд, склавши всі деталі у своїй голові.

"Спочатку треба сховати Елізу. Потім зв'язатися з кимось із оточення Віктора, але так, щоб він не запідозрив. Зрештою, змусити Віктора повірити, що документи вже у грі."

Він повернувся до керма і знову завів двигун.

- У нас мало часу. Чи ти готова до того, що буде далі?

Еліза глянула на нього, і в її погляді світилася рішучість.

- Готова.

Машина рвонула з місця, ховаючись у темряві.

***

Віктор стояв біля вікна свого розкішного кабінету, нервово барабанячи пальцями по масивному підвіконню. Нічна тиша Парижа не приносила йому заспокоєння.

Він різко підніс трубку до вуха.

- Ну що? - голос його був, як крижане лезо.

З протилежного боку пролунав стиснутий голос:

— Бос, ми їх упустили.

Віктор завмер на мить, не вірячи почутому. Потім його обличчя спотворилося від гніву.

- Що значить "впустили"? Ви стежили за одним чортовим детективом!

На іншому кінці дроту запанувала тиша, а потім невпевнений голос спробував виправдатися:

— Вони змінили маршрут. Пішли другорядною дорогою... Ми їх шукали, але...

Віктор з гуркотом шпурнув трубку назад на телефонну базу, але цього йому виявилося недостатньо.

— Нерозумні!.. Марні ідіоти!— він гарчав, як поранений звір, стискаючи кулаки так, що кісточки побіліли.

Його погляд зупинився на великому глобусі біля стіни. Підійшовши до нього, він з силою вдарив по ньому кулаком, від чого глобус з глухим стуком похитнувся на місці.

— Вони бавляться зі мною. Думають, що можуть переграти мене?

Його очі метали блискавки. Глибокі тіні від тьмяного світла настільної лампи надавали йому ще більш зловісного вигляду.

Підійшовши до бару, Віктор налив собі повний келих коньяку. Випивши його залпом, він шпурнув келих об стіну.

Він заплющив очі, намагаючись взяти себе до рук. Але всередині його роз'їдала ненависть.

— Нічого. Це тільки початок.

Він підняв телефон і натиснув кнопку виклику.

— Зміцніть спостереження за всіма їхніми можливими зв'язками. І знайдіть мені нових людей.

Поклавши люльку, Віктор знову підійшов до вікна.

"Ти помилилася, Елізо. Ти не можеш мене переграти. А цей твій детектив... Він лише ускладнив твоє життя."

З цими думками Віктор залишився стояти в темряві, обмірковуючи наступний хід, у якому не збирався залишати жодного шансу на помилку.

Віктор повільно відійшов від вікна, дивлячись на відбиток своєї власної фігури у великому темному склі. Його думки крутилися, наче спіралі, затягуючись все глибше в безодню люті та недовіри.

"Еліза... моя сестра. А тепер ворог."

Він рипнув зубами, намагаючись упоратися з внутрішнім конфліктом. Спогади дитинства промайнули в його голові: маленька Еліза, яка сміється десь на галявині їхнього маєтку, її добрі очі, завжди готові пробачити будь-яку його провину.

"Дурне дівчисько," - він кинув погляд на розкидані папери. - "Ти не розумієш, з чим граєш. Думаєш, що зможеш перемогти мене? Що зможеш обійти систему, в якій я створював правила?"

Він зайшов у куток кабінету, де на маленькій полиці стояла стара сімейна фотографія. На ній були вони двоє - він, ще зовсім молодий, і Еліза, що світиться від щастя.

"Вона була б у безпеці, якби просто довірилася мені. Але тепер..."

Його кулак стиснувся, наливаючись гнівом.

"Тепер вона стала загрозою. І погрози усувають."

Він ненавидів себе за ці думки, але знав, що вибору не має. Її рішення об'єднатися з цим чортовим детективом — смертний вирок, і що довше вона йтиме проти нього, то небезпечніше стане її життя.

***

Еліза сиділа в машині, дивлячись у вікно на темні силуети дерев, що миготіли. Тиша в салоні була напруженою, порушуваною лише рівним гудінням двигуна. Антуан, зосереджений на дорозі, мовчав, але вона знала, що він чекав на відповідь.

Її думки були неначе плутанина: тривога за майбутнє, біль від зради брата і сум'яття через те, що вона дозволила собі відчувати до цього таємничого детектива.

"Як я могла так довго бути сліпою?" — думала вона, згадуючи останні роки.

Вона хотіла захистити Віктора, заплющити очі на його справи, вірити, що він все робить заради сім'ї. Але чим глибше вона копала, тим більше розуміла, що їхня сім'я була лише прикриттям для його амбіцій.

Її серце стиснулося від болю.

"Він був моїм старшим братом. Тим, хто завжди захищав мене. І тепер я змушена захищатися від нього."

Вона глянула на Антуана. Його спокійна, але зосереджена особа, здатна заспокоювати її в хвилини паніки.

"Але можу я довіряти йому? Якщо Віктор дізнається, що я розповіла, він знищить нас обох."