Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 7: Клоунська пастка

Хлопчик із Габріелем стрімко наближалися до поселення. Відчуття тепла і затишку, яке вони випромінювало, було майже магічним. Хатинки стояли вздовж єдиної довгої вулиці, їхні фасади прикрашали різьблення на дверях і віконницях. Квіти, що росли навколо, виглядали надзвичайно: їхні пелюстки, здавалося, світяться зсередини, немовби поглинали сонячне проміння, щоб повернути його світу ще яскравішим.

— Дивовижно, — тихо промовив Габріель, ніби боявся зруйнувати чарівність місця.

Сапфір мовчки кивав, але його очі бігали від одного будиночка до іншого, ніби намагалися знайти щось, що не вписувалося в цей ідеальний пейзаж.

Проходячи повз будинки, Габріель звернув увагу на вікна. Гарні, густі штори прикривали внутрішній простір, не дозволяючи зазирнути всередину. Однак, коли він переводив погляд з одного вікна на інше, у нього з'явилося дивне відчуття. Спочатку це були лише проблиски, але згодом він побачив їх чітко: тіні. Вони рухалися за шторами — не тварини чи істоти з лісу, а людські силуети.

— Камінчику, — звернувся Габріель, навіть не усвідомлюючи, що використовує нове прізвисько. Він вказав пальцем на вікно. — Ти це бачиш? Там... люди.

Сапфір насупився, намагаючись розгледіти те, на що вказував чоловік.

— Але це неможливо! — прошепотів хлопчик, явно збентежений. — Зараз день. Усі історі ховаються в такі години...

Вони обмінялися поглядами, і хлопчик майже непомітно кивнув. Разом вони підійшли до найближчого будинку, з якого лунало якесь глухе шурхотіння. Габріель простягнув руку, щоб постукати, але Сапфір зробив це першим. Їхній стукіт не залишився без відповіді: двері розчинилися настільки різко, що обидва мимоволі відступили на крок назад.

На порозі стояла дивна пара. Чоловік із залисиною на маківці та довгим сивим волоссям з боків, яке спадало на плечі, був одягнений у яскраві гетри та короткі коричневі шорти на підтяжках. Жінка поряд із ним мала такий вигляд, ніби щойно втекла з вистави: коротке пишне плаття з мереживом унизу, довгий шлейф і перлинами оздоблена зачіска у вигляді тугої гульки.

— Хто це до нас завітав? — протягнув чоловік, вивчаючи гостей із цікавістю. Його голос звучав так, ніби він міг би оголосити початок циркової вистави.

— Ще одна пара мандрівників? — жінка посміхалася настільки широко, що її усмішка здавалася фальшивою. — Як цікаво, як... незвично.

Сапфір з недовірою дивився на них, а Габріель мовчки стояв, відчуваючи дивне напруження в повітрі.

— Можна ми зайдемо? — нарешті запитав Габріель.

Чоловік і жінка перезирнулися.

— А чому б і ні? — хрипло відповіла жінка, її усмішка стала ще ширшою.

Габріель і Сапфір ступили на поріг дому, і їх одразу зустріла дивна атмосфера. Усередині кімнати панував хаос: різнокольорові шпалери з безладними візерунками нагадували сюрреалістичну картину, і жодна частина стін не виглядала однаково. Меблі були відсутні — замість них у кутках стояли лише кілька старих дерев'яних ящиків, зверху яких лежали порожні скляні банки. У повітрі висів кислий, майже їдкий запах, який примусив обох гостей скривитися.

Сапфір штурхнув Габріеля ліктем у бік і метнув у його бік багатозначний погляд: "Ми тут не потрібні."

Усмішки господарів були неприродно широкими, мов намальованими, і що далі вони заходили, то більше їхні очі набували скаженого блиску, який здавався небезпечним.

— Еее… — почав було Сапфір, відчуваючи, як пересихає в горлі, — ми хотіли б запитати…

Але він не встиг закінчити. Жінка кинула на нього погляд і перебила своїм скрипучим, співучим голосом:

— Чи не бажаєте скуштувати печива? — її слова звучали майже як шипіння. — Я сьогодні напекла преееееечудове печиво.

Вона зробила крок убік, і за її спиною Габріель помітив великий металевий піднос, що стояв на одному з ящиків. На ньому лежало щось схоже на печиво, але його кольори були надто яскравими, а форми — химерно неправильними, як для їстівного.

— Ні, дякуємо, але ми не голодні, — поспішно відмовився Габріель, намагаючись залишатися ввічливим.

На обличчі жінки не з’явилося жодного сліду розчарування. Навпаки, її усмішка стала ще ширшою, відкриваючи зуби, які були занадто рівними, аж надто правильними, немов у ляльки. Водночас у її очах промайнуло щось лиховісне, щось… жалісливе.

— Що ж, як хочете, — сказала вона, і її голос став льодовим, мов холодний вітер. Потім вона різко повернула голову до Сапфіра. — Ви щось запитували?

Сапфір облизав губи, намагаючись не виказати страху, який, здавалося, вже сидів у нього на плечах.

— Так… ми хотіли дізнатися, що це за поселення, — відповів хлопчик, змушуючи себе говорити.

Чоловік, який весь цей час стояв мовчки, раптом зробив крок уперед. Його рухи були різкими й трохи незграбними, ніби він не звик ходити.

— Це наше… скромне місце, — промовив він, і його голос звучав так, ніби крізь нього проходив шурхіт сухого листя. — Тут мешкають ті, хто забув дорогу до світу.

— Забув? — перепитав Габріель, примружившись.

— Залишив, утратив, — жінка зробила круговий жест рукою, ніби це щось само собою зрозуміле. — Як ви, наприклад. Ви ж теж заблукали, чи не так?

Її слова прозвучали так, ніби вона вже знала відповідь, і це змусило Габріеля напружитися.

— Ми… просто шукаємо вихід, — сказав він, намагаючись залишитися спокійним.

— Вихід, — повторила жінка, і її усмішка ледь помітно затремтіла. — Вихід завжди є. Але чи справді ви готові його знайти?

Сапфір зробив півкроку назад, не зводячи погляду з господарів.

— Готові чи ні, але нам час іти, — сказав він різкіше, ніж збирався, і смикнув Габріеля за рукав.

— Іти? — чоловік нахилив голову, його очі звузилися. — Але ви ж щойно прийшли. Що, навіть печива не скуштуєте?

Ці слова прозвучали так, ніби їхній відхід означатиме щось більше, ніж просто втрачену гостину.

— Нам справді треба йти, — твердим голосом повторив Габріель і попрямував до дверей, тримаючи Сапфіра поруч із собою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍