Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Як тільки вони ступили за поріг, двері з грюкотом зачинилися за ними, а з дому почувся тихий, але моторошний сміх.

Сапфір і Габріель прискорили крок, аж поки не опинилися на вулиці, подалі від будинку.

— Що це взагалі було? — прошепотів Сапфір, роззираючись навколо.

— Щось підказує мені, що ми не хочемо дізнатися, — відповів Габріель, кидаючи останній погляд на хатинку.

У вікні знову майнули тіні, але тепер вони більше нагадували руки, які стискали порожнечу.

Габріель і Сапфір швидким кроком віддалялися від будинку, стараючись не оглядатися. Але ще не пройшли вони й половини вулиці, як за спиною почувся знайомий скрипучий голос.

— Хіба можна ось так покидати гостину? — мовила жінка, і її тон звучав надміру ласкаво, але тепер у ньому вчувалася ледь прихована загроза.

Габріель і Сапфір різко обернулися. Жінка й чоловік стояли просто перед ними, ніби з'явившись нізвідки. Їхні посмішки здавалися ще ширшими, а очі — ще темнішими.

— Ви виглядаєте втомленими, — промовила жінка, нахиляючи голову так, що її шия вигнулася під неприродним кутом. — Можливо, вам би захотілося чогось іншого? Я можу приготувати все, що ви забажаєте. Абсолютно все.

— Ми вдячні, але справді поспішаємо, — відповів Габріель, намагаючись говорити спокійно, хоча серце його билося, мов божевільне.

— Але ж ніхто не піде з порожнім шлунком, — додав чоловік, і його голос пролунав так, ніби складався з одночасного шепоту багатьох голосів.

Габріель і Сапфір спробували обійти пару, але жінка зробила крок уперед, блокуючи їм шлях.

— Не варто бути такими грубими, — прошипіла вона. — Ми просто хочемо, щоб вам було добре.

І тут із сусідніх будинків почали виходити інші мешканці поселення. Вони виглядали так само дивно: неприродні усмішки, яскраво розфарбований одяг, який не пасував до їхньої зовнішності, і надто різкі рухи. Їхні очі палали дивним блиском, наче всередині кожного палав вогник божевілля.

— Повертайтеся до нас, — сказав один із них, високий чоловік у капелюсі, з якого звисали стрічки. — Ви ще не скуштували гостинності нашого поселення.

— Це обов'язково, — додала інша, жінка в платті, схожому на клоунське вбрання. — Усі, хто приходить, мають скуштувати.

Сапфір сховався за Габріеля, вхопившись за його рукав.

— Що вони взагалі хочуть? — прошепотів хлопчик.

— Їжа, — прошепотів у відповідь Габріель, уважно стежачи за натовпом, що повільно стискав кільце навколо них. — Якщо ми щось з'їмо, вони нас тут залишать.

— Що? Як ти це зрозумів?

— Подивися на них. Вони всі однакові. Їхня "гостинність" — це пастка.

Габріель зробив крок назад, але одразу відчув, як щось холодне торкнулося його плеча. Озирнувшись, він побачив чоловіка, який зловісно посміхався.

— Не варто відмовлятися, — сказав він.

Сапфір зойкнув, коли ще одна пара рук схопила його за зап'ястя.

— Гей, обережно! — вигукнув Габріель, намагаючись вирватися, але їх уже схопили.

— Ви будете щасливі тут, — тихо, майже співуче промовила жінка, підштовхуючи їх у бік свого будинку. — Повірте, ми про все подбаємо.

Вони намагалися вирватися, але люди були сильнішими. Їх тягнули до дверей, що вже були гостинно розкриті. Усередині будинку знову стояв піднос із печивом, але тепер воно виглядало ще більш неприродним, немов світилося зсередини химерними кольорами.

— Випустіть нас! — закричав Габріель, намагаючись розірвати хватку.

— Ви ж не хочете нас образити, — хором відповів натовп.

Останнє, що вони побачили, перш ніж двері за ними зачинилися, — це мерехтливі тіні, що рухалися по стінах, і очі господарів, які тепер світилися дивним білим світлом.

Гучний сміх заповнив будинок, відлунюючи від стін, немов безліч голосів сміялися водночас. Сильні руки тягнули Габріеля й Сапфіра все далі вглиб будинку. Кожен крок супроводжувався дивним скрипом підлоги, що нагадував сміх самої будівлі. Врешті вони опинилися у великій кімнаті, але вона була зовсім не схожою на темну тюремну камеру, яку Габріель уявляв.

Кімната виглядала, як іграшковий кошмар. Грати, що оточували їх, були різнокольоровими, з вигнутими формами, які нагадували дитячий лабіринт. Шпалери на стінах були вкриті химерними малюнками — усміхнені обличчя клоунів із занадто великими зубами дивилися просто на них.

Люди з поселення, як і раніше, були надзвичайно сильними, і Габріель ледве міг чинити опір. Вони мовчки роздягли його та Сапфіра, залишивши їх беззахисними, і натягнули на них такі ж химерні костюми, як ті, що носили самі: різнокольорові комбінезони, капелюхи із дзвіночками та білі рукавички. Габріель відчував себе приниженим і безсилим.

— Як вони такі сильні? — пробурмотів він, спостерігаючи, як люди, навіть не задихавшись, легко тримають їх у своїх руках.

— Рано чи пізно ви самі захочете їсти, — промовила жінка, коли вони закінчили. Її голос звучав солодко, але в ньому чулися нотки зловісної впевненості.

Вони залишили їх у кімнаті за гратами й поставили перед ними піднос із печивом. Яскраві кольори ласощів мерехтіли так, ніби саме печиво спокушало їх. В кімнаті, крім печива, не було нічого їстівного. Люди зачинили двері й пішли, їхній сміх поступово затихав.

— Це просто неймовірно, — зітхнув Габріель, сідаючи на підлогу. Він глянув на Сапфіра, який теж виглядав спантеличеним. — Що це взагалі таке? Як таке місце може бути в моїй підсвідомості?

Сапфір задумливо оглянув кімнату.

— Це нагадує мені одне явище, — нарешті промовив він. — Прокрастинацію.

Габріель здивовано підняв брови.

— Що? Прокрастинація?

— Так, — пояснив хлопчик. — Подумай. Це місце затягує тебе. Воно здається безпечним, гостинним, навіть спокусливим. Але насправді воно утримує тебе, робить усе, щоб ти не міг рухатися вперед. А чим довше ти залишаєшся, тим складніше вибратися.

Габріель насупився.

— І що ж ти пропонуєш? Як із цим боротися?