Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− Чому ти бачиш Мертву дівчинку?

Ем Ді розгортає ще одну цукерку, тож тепер дві шоколадні кульки крутяться над чашкою. Шоколад плавиться, але її руки залишаються чистими. Він крапає у чай і на стіл.

− Ем! – я намагаюся скопіювати інтонацію суворої матусі, яка вирішила насварити дитину.

− Що? – щиро дивується та. – А, так… − вона тільки тепер помічає краплі шоколаду на столі. 

− Нехай собі, − безтурботно кидає Артем. – Це ж дитина. Хай трохи забруднить цей ідеальний дім. 

А дім і справді ідеальний. Ніде я не побачила в ньому й найтоншого шару пилу чи павутинки у кутку. Та й цей бездоганний стіл з добротного дерева, стільці зроблені з такого ж, тільки ще з м’якою зеленою обивкою, сліпучо-біла порцеляна з темно-зеленими візерунками – все прекрасне і довершене. 

− Чому я бачу Ем Ді? – повторює Артем моє питання, про яке я вже встигла забути. – Я взагалі всіх привидів бачу. Тобто, всіх тих, які вештаються серед живих. 

Ольга першою відпиває чаю, хоча мені здається, що він ще занадто гарячий. Мабуть, так і є, бо вона трохи кривиться і швидко відставляє чашку. 

− А є ті, що серед мертвих вештаються? – я ставлю нове питання.

− Привиди, вони ж не зовсім мертві. Свою дівчинку ти дещо неправильно називаєш, − Артем робить маленький ковток чаю – здається, у нього він уже цілком нормальної температури. Або ж він звик до гарячого.

Сама Ем Ді в цей час удає, що не чує нас, і залучає до своєї гри третю цукерку. Петер матиме, що відмивати зі столу.

− Це душі, які вийшли з тіла, але з якоїсь причини відмовилися йти на переродження, − продовжує Артем.

− Переродження? – про щось подібне й ті мої начебто родички-циганки згадували. – Це як в індуїзмі? 

− Індуїзм все дуже ускладнює.

− Якщо не надто плутано розказувати, то насправді те, що відбувається з душами живих істот, набагато простіше за сценарій індуїзму, − наш з Артемом діалог нарешті відвертає увагу Ольги від танцюючих цукерок. 

Мертва дівчинка наразі жонглює трьома новими, нерозгорнутими.

− То будеш сама пояснювати? – питає Артем.

− Та ні, давай уже ти, − Ольга крутить в руках чашку чаю, але вдруге надпивати не квапиться. Мабуть, першим ковтком таки обпеклася.

− Коли помирає людина, тварина, чи дерево всихає або падає від бензопилки, − голос Артема стає майже лекторським, − певна нематеріальна частка – та, яку ми називаємо душею, залишається на Землі. Кілька днів вона ще зберігає примарний образ того тіла, в якому жила. Потім поступово її спогади розпорошуються, образ тане, бо душа забуває навіть те, який вигляд мала за життя. Атоми мертвого тіла з часом роз’єднуються і входять до молекул інших органічних речовин, а от душі просто переходять з одного матеріального тіла в інше. Це може відбутися швидко, а може минути кілька сотень років, перш ніж душа дочекається нового народження. Все залежить від того емоційного вантажу, який було винесено з попереднього життя. Якщо людині жилося переважно добре й легко – повірте, так теж буває, – то й забувається це набагато швидше. Душа може цілком звільнитися від минулого за кілька земних діб чи залишити собі свою світлу пам’ять – така переродженню не заважає…  − в Артема не лише тон стає лекторським, він і сам уподібнюється до викладача за кафедрою: серйозний вираз обличчя, пряма спина, пильний погляд. – А може цілу вічність триматися за свій старий образ і страждання попереднього життя. 

− Хіба є на світі люди, в житті яких ніколи не було страждань? – повірити в це для мене важче, ніж в усі оті переродження. 

− Вони є, − переконливо говорить Артем. – Були і будуть. Їх багато серед буддистів, індуїстів, прихильників даосизму. Більшість варіацій східних філософій налаштовують людину на радість, щастя, а не на страждання, яке так маніакально заохочує християнство в усіх його проявах. 

− Як гадаєш, ти довго чекатимеш переродження? – питаю я. 

Ольга скептично гмикає. Вона не вірить в усі ці балачки чи що? Мертва Дівчинка з цікавістю переводить погляд з Артема на мене й назад.

− Можливо, кілька годин, − в його тоні та сама впевненість, що й раніше. – Там, звичайно, немає годинника чи секундоміра, але після своєї попередньої смерті я переродився вже за півдоби. 

Я втрачаю дар мови, лише відчуваю, як мої брови повзуть догори та трохи відвисає щелепа. 

− Колись я був Арсеном. Того ж дня, коли у віці дев’яноста двох років помер Арсен, народився його онук Артем. Тобто, той я, якого ти зараз бачиш.

− Але трапляється так, що душа надто тримається за спогади про своє вже втрачене життя. – Мій мозок ще не встиг перетравити попередню інформацію, а Артем уже поспішає навантажити його новою. − Вона не полишає звичних місць, стежить за людьми, з якими колись спілкувалася, знову й знову передивляється все, що нагадує їй про неї саму. В такому разі душа може зберегти хоча б примарний образ себе колишньої.  

− Це ж наче безсмертя! – навіть не очікувала, що скажу це з таким захватом. Так, наче я одна з тих ненормальних, що ладні на все, аби жити вічно.

− Радше, недосмертя, − виправляє мене Ольга. – Душа вже не може користуватися всіма привілеями живих, що неодмінно призводить до її невдоволення та страждань. Але не може вона й позбутися своїх спогадів, бо занадто вже прив’язана до них.