Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Сапфір сів поруч, підперши голову рукою.

— Точного рішення не існує. Є лише різні способи, які допомагають людям вибиратися з цього стану. Наприклад, є метод "з’їсти жабу".

— "З’їсти жабу"? — перепитав Габріель, підозріло глянувши на хлопця.

— Це означає: зробити найважче завдання першим, як тільки починається день. Ти почуваєшся вільним і готовим до всього іншого.

Габріель фиркнув і жестом вказав на грати.

— А як щодо того, щоб з’їсти цю жабу в клітці? Тут нічого немає, крім цього проклятого печива.

Сапфір зітхнув і обперся спиною об стіну.

— Я сказав, що це рекомендація, а не панацея.

— Чудово, — пробурмотів Габріель, втупившись у піднос із печивом, що манило його яскравими кольорами. — Чудово. Що ж тепер? Чекати, поки нас заморять голодом?

Його голос наповнювався ледь стримуваним гнівом, але в ньому також звучала нотка страху.

Час у кімнаті тягнувся нестерпно повільно, неначе сам простір тут опирався будь-яким змінам. Габріель та Сапфір сиділи на підлозі, голодні й виснажені, але навіть у цьому стані відмовлялися торкатися їжі. Її запах був таким дивним і неприродним, що викликав лише огиду й підозру.

Люди з поселення приходили час від часу. Одні приносили інші страви — різнокольорові млинці, пасту з креветками, що світилися всіма кольорами веселки, або супи, що випромінювали нудотно-солодкий аромат. Але, попри зовнішню привабливість, ці страви не викликали нічого, крім страху.

Інші відвідувачі з’являлися не для того, щоб нагодувати їх, а щоб насміятися. Вони підходили до грат, кидаючи їдкі фрази:
— Ну що, як довго ви збираєтеся витримувати? Все одно зголоднієте!
— Навіщо відмовлятися від такого задоволення? Їжа тут — це свято!
— Ви вже виглядаєте як клоуни, чому б не грати свою роль до кінця?

Габріель намагався тримати себе в руках, але відчував, як кожна їхня насмішка тисне на нього, мов камінь на груди. Він закривав вуха, намагався ігнорувати їхні слова, але це лише розпалювало його гнів. Нарешті, коли сміх за гратами став нестерпно гучним, він не витримав.

— Досить! — крикнув він, схоплюючись на ноги. Його голос, насичений злістю, розрізав повітря. Люди за гратами завмерли, їхні очі широко розкрилися від несподіванки. — Ви гадаєте, це смішно? Ким ви себе вважаєте? Хто дав вам право знущатися? Геть звідси, всі до одного!

З люттю, яка накопичувалася весь цей час, він ударив по гратам. Їхній яскравий, майже іграшковий колір контрастував із гучним, металевим звуком, що заповнив кімнату. Люди відсахнулися, у їхніх очах блиснув страх.

— Він стає сильнішим... — прошепотіла одна з жінок, немов це був вирок. — Сильнішим, ніж був того літа.

Габріель застиг. Її слова пробили його свідомість, мов куля. Образи з минулого нахлинули на нього хвилею. Він раптом зрозумів, хто вони.

— Це я, — прошепотів він, відчуваючи, як у горлі пересохло. — Вони — це мої ліниві дні. Те літо, коли я дозволив собі загрузнути в бездіяльності, зануритися в болото прокрастинації.

Сапфір сидів поруч, уважно слухаючи.

— Якщо це так, — сказав він нарешті, — ти маєш згадати, як тобі вдалося вирватися з цього.

— Я не знаю, — зітхнув Габріель, опускаючись назад на підлогу. — Я навіть не пам’ятаю, як це сталося.

Сапфір замислився, а потім торкнувся його плеча.

— Ми знайдемо спосіб, але зараз відпочинь.

Вони домовилися лягати спати по черзі, щоб стежити за можливими візитерами. Габріель чергував першим. Він сидів у кутку кімнати, вдивляючись у двері, але після його вибуху ніхто не прийшов. Тиша, яка панувала тепер, здавалася ще важчою, ніж насмішки й сміх.

Коли настала його черга відпочити, він неохоче здав пост, ліг на підлогу й швидко провалився у важкий, виснажливий сон.

***

Уві сні він опинився в безмежному просторі. Темрява навколо була настільки густою, що здавалося, її можна торкнутися. Із цієї темряви раптом виникла величезна, моторошна Тінь. Її контури були розмитими, але постійно рухалися й пульсували, неначе згусток диму, що живе власним життям.

— Ти став сильнішим, — промовила вона глибоким голосом, що нагадував гуркіт далекого грому. — Але цього недостатньо, щоб перемогти мене.

— Хто ти? — запитав Габріель, намагаючись приховати страх.

Тінь засміялася. Її сміх був порожнім і холодним, віддаючись луною в безмежній темряві.

— Тобі ще зарано це знати. Але не хвилюйся, я дочекаюся, поки ти дозрієш.

— Тоді я знищу тебе раніше, ніж ти встигнеш! — вигукнув Габріель і ступив уперед.

Тінь лише насмішкувато нахилилася до нього, і враз її довгі кігті вп’ялися в його тіло. Біль був нестерпним, наче кістки ламалися й розколювалися на шматки.

— Ти все ще слабкий, — прошипіла Тінь, і її голос був одночасно далеким і нестерпно близьким. — Поки ти не позбудешся свого тягаря, ти не переможеш.

Із цими словами вона розчинилася, залишивши Габріеля самотнім у темряві, яка поглинала його крик.