Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

12

 Розділ 12

Ліда

Ну от і все. Скінчилося.

Дем'ян виконав моє прохання, попередивши одразу: продовження не буде. У його житті для мене немає місця. Його серце належить лише Еліні, і, здається, ніколи не буде по-іншому. Він не бачить у мені тієї дівчини, яка варта його уваги.

Я це знаю. Я це розумію. Кожне слово Дем'яна було як холодний дощ, що змиває ілюзії. Але десь у глибині душі жевріє надія — така безглузда й недоречна. Наївна дурепа, яка відчайдушно тримається за порожні мрії, хоч знає, що цю ніч потрібно стерти з пам'яті. Забути. Не згадувати, щоб було легше жити.

Але як забути його погляд, той момент, коли його рука торкнулася моєї? Як викинути з голови його голос, що досі звучить у тиші моєї кімнати?

Ніч здається нескінченною. Я сиджу біля вікна, дивлячись на місячне світло, яке тане в темряві, і запитую себе: чому моє серце обрало саме його? 

Чому саме він?

Я не можу перестати про це думати. Чому саме Дем’ян? Чому саме його образ став тим, що живе в мені, чіпляється за кожну думку, кожен подих?

Я дивлюся у темряву за вікном, ніби там, у мерехтінні  світла, можна знайти відповідь. Але її немає. Є лише спогади. Його очі — темні, глибокі, такі, що змушують забути про все інше. У цих очах я завжди бачила більше, ніж він дозволяв показати. Ніби він ховає щось важливе, щось болісне. Це зачаровувало мене.

А його голос… Його голос звучить у моїй голові навіть зараз. Теплий, спокійний, але з тією іронією, яка змушувала мене одночасно сміятися і злитися. Я завжди ловила себе на тому, що слухаю його надто уважно, намагаючись розібрати кожен відтінок, кожну паузу, шукаючи те, що він приховує.

Та, мабуть, більше за все мене зачарувало те, як він дивиться на світ. Дем’ян завжди знає, чого хоче. Він рухається вперед, не оглядаючись, впевнений у собі, у своїх рішеннях. Мені здавалося, що він сильніший за всіх, що йому під силу все. І я мріяла бути частиною цього світу, частиною його життя.

Але чи справді я закохалася у нього? Чи, можливо, у ту картинку, яку намалювала собі? У мрію про те, ким він міг би бути для мене? Уявляти Дем’яна поруч — це було як мати поруч надійний щит, той, хто не зламається, хто завжди буде поряд. Але він не мій. І ніколи моїм не буде.

Можливо, справа навіть не в ньому. А в мені. У моєму бажанні відчувати себе потрібною. У страху залишитися одній. У цьому постійному прагненні знайти когось, хто заповнить порожнечу всередині.

І все ж, як відпустити? Як змусити себе не згадувати його погляд, його дотик, той короткий момент, коли здавалося, що я для нього щось значу?

«Дем’ян — це моя ілюзія», — шепочу я собі, але ці слова здаються порожніми.

Я навіть не знаю, як йому вдалося погодитися на це. Можливо, зі співчуття. Можливо, щоб поставити крапку в моїх безглуздих почуттях. Але я вдячна йому. Щиро вдячна. Він зробив те, на що не зважився б ніхто інший. Він став моїм першим чоловіком. І це було більше, ніж я могла просити.

Дем’ян був обережним, хоч і стриманим. Він ніби намагався залишитися байдужим, але я бачила, як він турбувався, щоб мені не було боляче. Його дотики, його слова — вони залишаться зі мною назавжди. Це не була любов із його боку, я знаю. Але для мене це було щось святе, щось, що я не зможу забути.

І тепер я не уявляю, як зможу бути з кимось іншим. Як я можу дозволити іншому чоловікові торкатися мене, коли кожен дотик Дем’яна живе на моїй шкірі? Як я можу дивитися в очі іншого, коли переді мною лише його погляд?

Це не тільки фізична близькість. Це те, що я віддала йому частину себе, найсокровенніше. І він прийняв це, навіть якщо не відповів взаємністю. Як після цього я можу ділити себе з кимось ще? Ніколи. Значить я приречена на самотність. 

Дем’ян став моїм першим і, точно, останнім.

Я не знаю, чи це правильно. Чи це нормально. Але тепер усе в мені належить йому. Моє тіло, мої думки, моє серце — усе. І навіть якщо він не хоче мене, навіть якщо його серце належить іншій, я не зможу змінити свого.

Можливо, колись усе стане інакше. Можливо, я знайду в собі сили жити далі. Але зараз… зараз я можу лише подякувати йому. За те, що він прийняв мене. За те, що подарував мені цей спогад, який я берегтиму до кінця своїх днів.

Думка про те, що завтра знанку ми  побачимося, стискає серце так, ніби я забула, як дихати. Що я маю сказати? Як подивитися йому в очі? Чи помітить він, що я змінилася, що я тепер зовсім інша?

Мені здається, що кожен мій рух, кожен погляд видасть усе, що я відчуваю. Як мені приховати це, коли всередині мене досі горить усе, що сталося цієї ночі?

Ми з Дем’яном завжди були на відстані, навіть коли він був поруч. А тепер ця відстань здається ще більшою. Що я маю робити? Поводитися так, ніби нічого не сталося? Ніби він не доторкався до мене, не був таким ніжним, не був першим, хто побачив мене справжньою?

Чи, може, навпаки, подивитися йому в очі, зібрати всю свою сміливість і сказати, що для мене це було важливо? Що я вдячна йому? Що я… що я люблю його?

Але навіщо? Він дав мені зрозуміти, що між нами нічого не буде. Він сказав це чітко, без натяків, без шансів на двозначність. Я не можу його змінити, не можу змусити почувати те, що відчуваю я.

Мабуть, мені доведеться вдати, що все нормально. Що ніч була лише потрібною ніччю. Що я можу жити далі, ніби нічого не змінилося. Але чи зможу я?

Завтра. Це слово звучить у моїй голові, як вирок. Я не знаю, як поводитися. Я не знаю, чи зможу витримати його холодний погляд, його спокійний тон, ніби нічого не сталося. Але одне я знаю точно: я більше ніколи не буду тією Лідою, якою була раніше.

Дем'ян

Я прокинувся від сонячного світла, яке безжально било в обличчя. Голова розколювалася, ніби всередині хтось безперестанку дубасив молотком. Чортове похмілля. Знову. Мабуть, пора завершувати з цим.

Я повернув голову до порожньої частини ліжка. Ліди не було.

Вона пішла. Саме я виставив її вночі за двері. 

Мені мало б стати легше, але це порожнє місце поруч чомусь викликало дивний тягар у грудях. Я сів на ліжку, потираючи обличчя, намагаючись розібратися у власних думках. І тоді побачив її слід — пляму крові на простирадлі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍