Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
На якусь мить я застиг, ніби намагаючись усвідомити побачене. А потім усе повернулося до мене: її тремтячий голос, нерішучі дотики, те, як вона дивилася на мене, коли шепотіла: «Я хочу, щоб це були ви».
Вона була незайманою. Й заради того, щоб народити мені сина, віддала мені свою невинність.
Я провів рукою по обличчю й тихо вилаявся. Я виконав її прохання, знаючи, що не можу запропонувати їй нічого більше. Я попередив її. Але тепер це все здавалося складнішим.
Навіщо вона вибрала мене? Хто я для неї? Хіба вона не бачила, що я — не той, хто вартий такої довіри? Я не той, хто може стати кимось важливим у її житті. Між нами лише угода, яка закінчиться через дев'ять місяців.
Я підвівся, відчуваючи дивну напругу, яка не давала спокою. У кімнаті все залишалося так само, як учора. Її речей не було, ніби вона просто зникла, не залишивши жодного сліду. Ніби між нами нічого не було.
Я підійшов до вікна, закурив, вдивляючись у 1весняний холодний ранок.
Це була її ініціатива. Її вибір. Я зробив те, чого вона просила. І тепер усе. Ніяких пояснень, ніяких розмов. Так мало бути. Але чому тоді я відчував цей гіркий присмак?
Можливо, тому що вперше за довгий час я бачив у чиїхось очах таку довіру. І тепер, коли її не було поруч, це залишало мене з порожнечею, яку я не міг пояснити.
Я зробив останню затяжку й викинув недопалок. Потрібно забути про все це. В моєму серці лише Еліна. Навіть якщо її вже немає серед живих, вона завжди житиме у моєму серці, а Ліда допоможе мені, щоб ці спогади відображалися в моєму синові. Вона просто сурогатна матір і знала на що погоджувалася. Ліда сама прийшла до мене я її не змушував. Але сьогодні… сьогодні щось у мені не дозволяло забути її. І цю пляму на простирадлі, яка нагадувала, що для неї це було важливіше, ніж я готовий був визнати.
Після холодного душу, який трохи зняв похмільну тяжкість, я вдягнувся й вийшов із кімнати. Хотів знайти Ліду. Поговорити. Можливо, це було зайвим, але я не міг залишити все так. Потрібно все розкласти на свої місця.
Я попрямував на кухню. Там пахло свіжозвареною кавою, але Ліди не було.
Тоді я пригадав, що вона завжди проводить час у саду. Ліда любила його більше, ніж будь-яке інше місце в домі. Садівництво завжди приносило їй радість.
Я пройшов через коридор, вийшов на подвір’я й побачив її вдалині.
Вона стояла спиною до мене, схилившись над кущем троянд. Її руки були в рукавичках, волосся зібране, рухи точні й впевнені. Вона завжди була такою, коли працювала в саду — спокійною, зосередженою, ніби це заняття допомагало їй упорядкувати думки.
На мить я просто дивився на неї. Щось у її поставі, у цих тихих, зібраних рухах знову змусило мене відчути дивну тяжкість. Вона не виглядала засмученою чи розгубленою. Навпаки, її спокій здавався таким природним, ніби минулої ночі взагалі не було.
Я зробив крок уперед, збираючись щось сказати, але слова застрягли в горлі. Що я міг сказати? Чи запитати, як вона? Усе це здавалося таким дріб’язковим і недоречним.
Я стояв кілька секунд, намагаючись зібратися з думками, перш ніж нарешті сказав:
— Лідо.
Вона завмерла на мить, але не обернулася. Тільки відповіла тихо:
— Я підрізаю троянди. Вам щось потрібно? Є новини з клініки?
Її голос був рівним, спокійним. Без сліду напруги чи емоцій, яких я очікував. Це дратувало. Вона поводилася так, ніби все в порядку, ніби нічого не сталося.
— Нам треба поговорити, — сказав я, роблячи ще кілька кроків до неї.
Ліда нарешті обернулася. Її очі були серйозними. Вона дивилася на мене довго, мовчки, а потім кивнула:
— Добре. Тільки спершу дозвольте закінчити.
Вона повернулася до троянд, залишивши мене стояти там із відчуттям, що цей діалог буде набагато складнішим, ніж я думав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь у його домі, Ірина Айві», після закриття браузера.