Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

8. У монохроМІ

— Вибачте, ви ж той хлопець з трендів? Ян Нуар, так? Можна з вами сфотографуватися?

Ян підняв голову і витягнув з зубів цигарку. Перед ним стояли дві зовсім юні дівчини — старшокласниці або студентки молодших курсів. У їхніх руках були телефони.

— Можна, — відповів коротко, подумки дивуючись з того факту, що з ним хтось хоче сфотографуватися.

Дівчата стали обабіч, підперли його своїми плечима. На селфі він намагався усміхатися, але вираз обличчя вийшов такий, що не одразу скажеш — усмішка то чи йому щось болить.

«Зі мною тепер фотографуються на вулиці», — написав він Стефанії одразу ж, щойно дівчата пішли.

«Де ти?» — відповіла вона.

Вони зустрілися в найближчому торговому центрі за десять хвилин, в одній з кав’ярень.

Ян жив у цьому районі. Був ще ранок. Магазини тільки-тільки відкривалися, й аромат кави на свіжому після ночі й ранкового прибирання повітрі видавався насиченішим, ніж тоді, коли змішувався з не завжди приємними запахами дня.

Стефанія пила американо маленькими ковтками, а Ян тільки дивився, не торкаючись до своєї чашки.

— Ти в цьому робив селфі? — Кивнула на його коричневу поношену парку, яка висіла на спинці вільного стільця.

— Так. А що?

— Не годиться. Тепер ти маєш відповідати своєму образу всюди й завжди. — Вона замислилась. — Зараз обговоримо запитання для твого першого інтерв’ю, а тоді пройдемось магазинами, купимо тобі трохи речей. Згодом, звісно, з тобою працюватимуть стилісти, але поки що обійдемось власними силами.

— А коли я зможу тебе поцілувати?

Він усміхнувся, але вона не перейняла його веселощів.

— Якось потім. Зараз у нас справи.

— Я написав музику. Про тебе. — Ян вперто не квапився переходити до справ.

— Як це — «музику про мене»?

— У мене немає тексту, лише кілька слів про тебе. Але музика вийшла гарною. — Він дивився задумано, як вона невдоволено підтискає губи, зітхає. — А ти про мене не пишеш віршів?

— Ні. З чого б це?

Ян похитав головою. Чомусь не вірив їй. Для нього музика і Стефанія, Стефанія і музика тепер стали невіддільними. Він грав, думаючи про Стефанію. А коли не грав і вона була поруч, в голові звучали мелодії. От кажуть, що у закоханих в очах сердечка, але в нього — ноти. Невже у Стефанії інакше? Невже їй не народжуються рими, катрени, оці всі ямби й хореї?!

— Мені журналістка надіслала список запитань. — Вона дістала смартфон, шукала потрібний файл. — Це буде інтерв’ю для новинного порталу, без відеозйомки, але з фото. Просто надіслати відповіді не вийде. Треба твоя присутність. Тому вирішимо, що ти маєш сказати, і потренуємося.

— Гаразд, давай.

Якщо бути чесним, його мало цікавило інтерв’ю і взагалі те, що відбувалося навколо останнім часом. Завжди марив славою, завжди хотів грати музику для великих концертних залів, завжди жадав звучати. Й ось коли до цих мрій — рукою сягнути, вони раптом поблякли. Він досі горів, коли грав, коли писав пісні, досі не бачив свого життя поза музикою, але ще сильніше його серце обпалювало інше бажання.

— Перше запитання. «Яне, розкажи, як давно ти граєш? На яких музичних інструментах?», — зачитала Стефанія і кивнула, щоб відповідав.

— З дитинства. Мене мама навчила грати на піаніно. Потім у музичній школі ще був акордеон. Вже після маминої смерті купив собі гітару.

— Стоп. Ось це все маєш сказати, але виразніше, повними реченнями і трохи… поетичніше. Щось на зразок: любов до музики в мене від мами. Вона була вчителькою музики, навчила мене гри на піаніно. У музичній школі також грав на акордеоні. Після маминої смерті мені було важко сідати за піаніно, тому я взявся за гітару. А ось зі скрипкою не склалося. Поки що. Залишай інтригу в кожній відповіді, щоб тебе хотіли запитувати ще.

— Гаразд. Але все не зовсім так. Я не тому навчився грати на гітарі, що не міг сідати за піаніно, а тому, що просто захотів.

— Це не має значення. Тобі потрібна легенда. І потрібно викликати емоції з перших речень.

— Але… Щось я не хочу мамину смерть перетворювати на свою легенду.

— А як ти думав? Хочеш стати відомим? Тоді готуйся до того, що все твоє життя буде на поверхні. Якщо у тебе з’являться шанувальники… чи, ймовірніше, шанувальниці, їх треба буде чимось годувати. Подумай, які ще сльозливі історії можеш розказати, це знадобиться… Ось що ми зробимо. Зараз запишемо всі відповіді, і ти їх зазубриш, як теорему Піфагора на геометрії.

Ян опустив голову. Дивився на свою каву. Звісно, Стефанія мала рацію. Але в дечому він був незгодним.

— Я хочу «годувати фанатів» гарною музикою, а не сльозливими історіями.

Вона збиралася заперечити, але не розтулила й рота, бо зазирнула йому у вічі, побачила там той вогонь, який так її торкав.

— Гаразд. Тоді треба більше акцентувати на музиці… Наступне запитання про твій псевдонім. Розкажеш про музику січня, про день народження і те, що «януар» — це січень німецькою. Але це кажи, що це моя ідея. Ти сам вигадав.

— Чому?

— Не треба зосереджуватись на мені. Розмова має бути про тебе.

— Але ж усім й так відомо, що ти мені допомагаєш.

— Усі нехай думають, що я просто дала тобі кілька віршів. Можеш розповісти, як приходив до мене додому. Тут теж вигадаємо легенду — доки я готувала тобі чай, побачив мій нотатник, прочитав вірш — і музика сама народилася. А коли я почула мелодію, не встояла і погодилась на співпрацю… Про мене більше ні слова. — Стефанія повернулася до запитань, прогортала їх і додала: — Тут цього немає, але якщо згадаєш про маму, точно питатимуть більше про сім’ю. Хто твій батько?

Ян неспокійно засовався на місці. Почесав голову.

— Мій тато — взуттєвий майстер. Тут теж треба легенда?

Вона мотнула головою.

— Ні, не треба. Навпаки. Взуттєвий майстер — це чудово. От якби твій батько був олігархом, про таке мусили б мовчати.

— Треба ж. Я не думав, що все так перевернеться… — Він відхилився на спинку стільця, поставив лікоть на підлокітник і підпер кулаком щоку. — Я завжди його соромився. Брехав. Хлопцям з гурту казав, що мій батько має власний взуттєвий бізнес.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍