Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Дні минали в зачаруванні природою. Ми годинами блукали гірськими стежками, що петляли між величних ялин і смерек, ведучи нас до стрімких, кришталево чистих водоспадів. Повітря було напоєне ароматом хвої та вологи, а свіжий вітер лагідно ковзав по обличчях, приносячи відчуття абсолютної свободи.
В день, коли ми зібралися відвідати гірське озеро, небо затягнулося важкими сірими хмарами. Незабаром рясний дощ почав вибивати м'який ритм по даху нашого дерев'яного будиночка. Я розчаровано зітхнув, але в ту ж мить відчув її обійми. Софа ніжно притиснулася до мене ззаду й тихо прошепотіла:
- Так навіть краще. Тихий, затишний день лише з тобою.
Я не втримав усмішки. Обернувся, щоб зустріти її погляд, і м'яко поцілував.
Після обіду ми вирішили створити собі власну казку серед цієї дощової меланхолії. Вітальня швидко перетворилася на острівець тепла: я увімкнув штучний камін, що м'яко мерехтів у просторій кімнаті, а Софа приготувала запашний трав'яний чай. Ми розмістилися на м'якому, розсипаному довкола традиційними візерунками, пуфі, загорнувшись у теплий плед.
За вікном дощ співав свою колискову, стікаючи тонкими струмками по широких шибках. Ми слухали цей природний ритм, розчиняючись у миті. Без зайвих слів. Без поспіху. Просто насолоджуючись присутністю одне одного.
- Як твоє навчання? - поцікавився я, хоч і знав, що це не найулюбленіша для неї тема. Але хотілося почути, що її хвилює.
Софа тяжко зітхнула, відкидаючи голову назад.
- Давай не псувати таку чудову мить розмовами про сумне, - лукаво посміхнулася вона.
- Ухиляєшся від незручних тем? - усміхнувся я. - Від кого це в тебе така звичка?
Вона хитро примружилася, наблизилася і легенько торкнулася губами моїх.
- Є один прекрасний наставник, - відповіла вона, грайливо зиркнувши. - Краще скажи, що ще напланував для нас?
Я на мить задумався. Її питання застало мене зненацька. Не те щоб я не хотів відповідати - просто не знав, що сказати. Хотів запланувати щось цікаве, але поруч із нею всі думки про плани якось розвіювалися.
- Чесно? Не знаю, - визнав я. - Хотів придумати щось особливе, але... з тобою весь мій графік пішов коту під хвіст.
Вона хитро всміхнулася й багатозначно глянула на мене.
- Ох, не лукав. Я чудово знаю, які в тебе думки, коли ти поруч зі мною.
Я усміхнувся у відповідь. Ох, ця зваблива хитрюга!
- А може, в тебе є якісь ідеї?
Софа зробила вигляд, що глибоко задумалася, але вже за мить її обличчя осяяла кокетлива посмішка.
- Можливо, запрошу тебе додому?
Я підвів брови від несподіванки.
- Ого! Уже познайомиш із батьками?
Вона розсміялася.
- Ахаха! Ох, як ти заговорив! - Софа ледь встигла перевести подих від сміху. - Я мала на увазі провести ці дні у моєму місті, у моїй затишній квартирці.
- Ох, тоді я з радістю!
Вона примружила очі й глянула на мене з підозрою.
- Чому мені здається, що ти щойно видихнув із полегшенням?
Я розсміявся.
- Тобі лише здається!

....

Ось ще один розділ нашої спільної казки закінчувався. Ми поверталися до мого міста. Сергій повільно крокував коридором моєї квартири, уважно розглядаючи кожну деталь, ніби намагався зчитати історію мого життя з інтер'єру. Він не приховував своєї цікавості - його погляд ковзав по стінах, фотографіях у рамках, дрібничках на полицях, затримуючись то тут, то там.
Увійшовши у вітальню, він пробігся поглядом по просторій кімнаті, по дивані з м'яким пледом, що так і запрошував загорнутися в нього холодними вечорами. Його увагу одразу привернув стос книг на столику біля крісла - лише частина моєї великої колекції. Він нахилився, взяв одну з них, уважно розглядаючи обкладинку.
- Так ось із ким ти проводиш вечори, коли мене немає поруч, - задумливо мовив він, піднімаючи книгу.
На обкладинці був зображений спокусливий чоловік із загадковою посмішкою - типовий герой солодких романів. Я хитро посміхнулася, схрестивши руки на грудях.
- Повір, ти набагато гарячіший.
Він задоволено кивнув, трохи примруживши очі.
- Ммм... Правильна відповідь, - протягнув Сергій, відкидаючи книгу на стос. - Я вже не ревную... Майже.
Його губи смикнулися в лукавій посмішці, а я лише засміялася, знаючи, що він більше за все любить бути центром моєї уваги.
Наступного дня, добре відпочивши після дороги, ми вирішили прогулятися містом. Сергій поводився, ніби дитина в парку розваг - з азартом тягнув мене вперед, змушуючи показувати найцікавіші місця, які я любила. Він жадібно ловив кожну деталь, уважно слухав мої розповіді та щиро захоплювався, ніби відкривав для себе новий, незвіданий світ.
Прогулянку перервав дзвінок від Юлі. Ми з нею кілька хвилин обговорювали плани, після чого я запитала Сергія, чи не проти він зустрітися з моєю подругою.
- Ну, думаю, до знайомства з подругою я готовий, - з усмішкою відповів він, лукаво зиркнувши на мене.
Ми домовилися зустрітися у нашому улюбленому кафе. Коли прийшли, Юля вже чекала на нас і, як завжди, не приховувала своєї цікавості. Вона уважно розглядала Сергія, ковзаючи оцінюючим поглядом з голови до ніг. Вловила, як він упевнено тримав мене за руку, як легко й невимушено відсунув стілець, пропускаючи вперед.
- Привіт, я Юля. Її найкраща подруга, - заявила вона, протягаючи руку.
- Вітаю. Я Сергій, - стримано відповів він, акуратно взявши її руку, але обійшовшись без рукостискання.
Юля ледь помітно всміхнулася, швидко роблячи якісь висновки.
- Ну що, розповідайте! Як відпочили? Чи дали відпочити один одному? - запитала вона, багатозначно поглядаючи на нас.
Я лише усміхнулася, вловлюючи її зацікавлені погляди. Ми почали ділитися враженнями, я показувала фото, а вона не втрачала нагоди розпитати Сергія про найдрібніші деталі, намагаючись розгадати його характер. Юля вела допит із завидною наполегливістю. Вона хитро усміхалася, уважно стежачи за кожною реакцією Сергія, перевіряючи його не лише словами, а й поглядом.
- А ти допитлива, - розсміявся він, відповідаючи на чергове запитання.
- А як же! Я ж маю знати, кому довіряю свою подругу, - безтурботно відповіла вона, проте в очах блиснув ледь помітний виклик.
Сергій нахилив голову, оцінюючи її слова.
- То ти вже не заперечуєш, що довіряєш її мені? - з лукавою посмішкою уточнив він, легко підхоплюючи гру.
Юля прижмурила очі, ніби обдумуючи пастку, у яку її щойно заманили.
- Який ти самовпевнений! - розсміялася вона. - Софа доросла дівчинка, мій дозвіл їй не потрібен. Але це не означає, що я не турбуюся за неї.
- І правильно робиш, - спокійно кивнув Сергій. - Добре, що поруч із нею є така турботлива подруга. Вона гарно обирає людей, які є в її житті. Тому тепер і я можу бути спокійний, коли не зможу бути поряд.
Юля ледь помітно здалася, змахнувши рукою.
- Ох, так! - зітхнула вона, все ж задоволена компліментом. - Гаразд, я залишу тебе в спокої. Але тільки за умови, що ти берегтимеш її.
Відповідь Сергія її явно вдовольнила. Вона кивнула мені, ніби мовчки давала свою згоду.
Було цікаво спостерігати за їхнім словесним поєдинком. Юля не втрачала своєї наполегливості, атакуючи одне питання за іншим. А Сергій, замість того щоб ухилятися, спокійно і впевнено грав у її гру, інтригуючи та залишаючи простір для роздумів. Врешті-решт, я усміхнулася і вирішила залишити їх на хвилинку.
- Я покину вас на секундочку, - кинула я, коли зрозуміла, що між ними встановилося своєрідне перемир'я.
- Йди-йди. Не хвилюйся, я його не з'їм, - весело підморгнула Юля.
- Я не за нього переживаю, - відповіла я з хитрою усмішкою і залишила їх удвох.