Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

...

Юля була справжнім ураганом допитливості. Вона не просто ставила питання - вона випробовувала мене, перевіряла, оцінювала. Я бачив, як її погляд ловив кожен мій рух, як вона зважувала відповіді, шукаючи в них щось приховане. Це було кумедно, навіть трохи захопливо. Вона явно не з тих, кого можна задовольнити загальними фразами. Але в її настороженості відчувалася щира турбота. Вона не просто грала в "допит", а справді хотіла зрозуміти, хто я для її подруги. І мені це імпонувало. Було приємно знати, що Софа має поруч людину, яка так за неї переживає.
Зрештою, після цієї словесної дуелі, я помітив ледь помітну зміну в її очах. Вона більше не випробовувала мене - радше сприймала як факт. Начебто погодилася з вибором Софії. І не буду брехати: це приємно тішило моє самолюбство.
Коли Софа відійшла, я зрозумів, що маю чудову нагоду перевернути гру на свою користь. Не гаючи часу, я вирішив скористатися моментом і сам щось дізнатися від її подруги.
- Як у неї справи з навчанням? - ніби між іншим запитав я, намагаючись звучати невимушено.
- А вона тобі не розповідала? - Юля звузила очі, явно не поспішала відкривати всі карти.
- Я бачу, що ця тема для неї непроста, але не хотів тиснути.
- Ой, ще й яка... - подруга скривила губи.
- Скажи мені коротко. Я хвилююся, але не хочу зайвий раз нагадувати їй про проблеми.
- Ну... Є один викладач. Ігор Васильович. Той ще тип. По суті, він і робить її життя важчим.
- Вимагає гроші? Відверто валить на навчанні? - припустив я.
- Він просто... дуже прискіпливий, а ще огидний. І так, створює їй штучні перепони.
- Тобто справа не в грошах? - я вловив, як Юля трохи напружилася.
- Ти справді такий, як вона казала, - зітхнула вона. - З тобою важко щось приховати. Але деякі речі не мені розповідати.
- Я розумію. І цього достатньо, щоб зробити висновки.
На мить ми замовкли. Я переварював почуте, а Юля уважно спостерігала за моєю реакцією.
- Коли ти їдеш? - запитала вона трохи м'якше.
- Завтра.
- Ох... Тепер ясно, чому в її очах стільки смутку, коли вона дивиться на тебе. Ти ж розумієш, як їй зараз?
- Так. Повір, я відчуваю те саме.
Юля кивнула, ніби щось для себе вирішивши.
- Бережи її. Вона ніколи ще так не відкривалася перед кимось, як перед тобою.
- І ти теж. Будь поруч, коли я не зможу.
- Домовилися, - усміхнулася вона, піднімаючи свій прохолодний напій у ніби мовчазному тості.
У цей момент повернулася Софа. Вона здивовано глянула на нас: ще кілька хвилин тому Юля мене допитувала, а тепер ми сміялися разом.
- І про що це ви тут так весело базікаєте? - з підозрою примружилася вона, переводячи погляд з мене на подругу.
- Про тебе, звісно, що ще могло бути таким смішним? - я хитро усміхнувся, а у відповідь отримав легенький кулачок біля носа.
- Ох, я тобі зараз дам! - удавано погрозила вона. - Не смій насміхатися з мене без мене!
Ми ще кілька хвилин говорили, піджартовуючи одне з одного, аж поки я не перевів розмову в інше русло.
- Кошеня, мені треба відправити речі. Не заперечуєш, якщо я залишу вас наодинці?
- Ей! Але ж це наш останній день разом! - надула губи Софа.
- Не останній, а крайній, - тицьнув я пальцем у її милий носик. - Я всього на годинку. А ви якраз матимете можливість попліткувати, я ж бачу, вам це треба.
Я поглянув на Юлю, і та лише хитро посміхнулася, даючи зрозуміти, що я вгадав. Поцілував Софу перед тим, як піти, і пообіцяв не затримуватися.

Як тільки вийшов із кафе, швидко загуглив її університет і викликав таксі. По дорозі знайшов усе, що мені потрібно. У добу інтернету, маючи ім'я та по батькові людини, дізнатися про неї - справа хвилин.
Університет зустрів мене своєю особливою атмосферою, яку я не знав у молоді роки. Широкі коридори, запах кави, перегорнутих конспектів і старих дерев'яних парт. Йдучи порожнім від студентів коридором, я вдивлявся в таблички на дверях, шукаючи потрібну підказку.
Думки роїлися, але я зберігав спокій. Юля розповіла лише поверхнево, проте її обличчя сказало мені більше, ніж слова. Проблема серйозніша, ніж просто суворий викладач. І я мав намір хоч трохи змінити ситуацію. Головне - не перегнути палицю.
Попереду з'явилася інтелігентна жіночка, яка всім своїм виглядом випромінювала досвідченість. Її строгий костюм, зібране волосся і уважний погляд видавали людину, яка пропрацювала тут не один десяток років. Саме такі викладачі знали в університеті все і всіх. Я зупинився перед нею, ввічливо усміхаючись:
- Вибачте, а ви не підкажете, де знайти Ігоря Васильовича?
Вона придивилася до мене з легкою підозрою.
- А навіщо він вам? Він уже не приймає сьогодні.
Я зітхнув, ніби шкодуючи.
- Та я не з офіційного питання. Просто давно не бачив його. Колись, років п'ять тому, коли я тут навчався, він багато мені допоміг. А через війну так і не вдалося провідати. Сьогодні випала нагода, от і вирішив зайти привітатися.
Викладачка трохи розм'якла, але ще не до кінця. Я зробив паузу, уважно подивився на неї і з легкою усмішкою додав:
- До речі, а ви мене не пам'ятаєте? Ви зовсім не змінилися, тільки ще більше квітнете.
Очі жінки ледь пом'якшали. Компліменти - потужна зброя, особливо коли вони сказані щиро... або хоча б звучать так.
- Ой, теж таке скажете... - усміхнулася вона, але вже доброзичливо. - Вибач, соромно зізнатися, але, мабуть, забула такого вихованого молодого чоловіка. Ігор Васильович у 203-й.
Вона жестом вказала в потрібному напрямку.
- Це по коридору і на... - я вдавано запнувся, ніби намагаючись згадати.
- Направо, так, - допомогла вона.
Я "згадав" і вдячно кивнув.
- Ох, точно! Все ще пам'ятаю! Скільки років минуло, а студентські роки досі залишаються яскравим спогадом.
Викладачка задоволено усміхнулася. Вона явно любила, коли її праця залишала слід у пам'яті студентів.
- А він усе ще їздить на тому синьому «Форді»? Бачив схожу машину на парковці, - спитав я, ненав'язливо вводячи розмову в потрібне русло.
- Хто? Ігор Васильович? - перепитала вона. - Ой, ні! Не знаю, яка у нього була раніше, але зараз у нього «Тойота Прадо». Він купив її три роки тому і тоді просто світився від щастя. Всім фото показував.
Я усміхнувся, зробивши вигляд, ніби згадав щось приємне.
- Ну так, він завжди радів життю і любив ділитися своїм щастям...
- Ох, справді, - погодилася вона, а потім тепло подивилася на мене. - Приємно бачити, що ти не забуваєш рідні стіни.
- Як можна забути? - я щиро подякував і рушив далі.
Жінки. Трішки уваги, кілька правильних слів - і ось вона вже сама розповіла мені все, що потрібно. А попереду на мене чекав Ігор Васильович.
Я швидко знайшов потрібний кабінет. Двері були прочинені, і я, не поспішаючи, увійшов усередину. За столом сидів чоловік років п'ятдесяти, злегка розповнілий, із втомленим обличчям, яке, однак, не мало й натяку на справжню перевтому. Він занурився у телефон, поки я не став прямо перед ним.
- Я не приймаю зараз! - кинув він різко, не відриваючи погляду від екрана. - Всі терміни перездач уже вийшли.
- А я не здавати залік, - спокійно відповів я, опустившись у крісло навпроти. - Я прийшов у вас його прийняти.
Він нарешті відволікся від телефону й подивився на мене. Його обличчя спершу відобразило роздратування, але воно швидко змінилося на щось інше - підозру, легку тривогу.
- Який ще залік? - нахмурився він. - У мене?
- З мінної безпеки, - відповів я, ледве помітно усміхаючись. - Я інструктор із інженерної підготовки. Маю великий досвід роботи з вибуховими речовинами у найгарячіших точках країни...
Васильович різко подався вперед, очі звузилися.
- Що ти верзеш? - він навіть не помітив, як перейшов на «ти».
Я схилив голову на бік, хижо усміхаючись.
- Не «ти», а «ви». Ми ж з вами, Васильовичу, грунтовку разом не топтали, окоп не рили. Навіщо ж така фамільярність?
Його губи сіпнулися. Він нарешті відклав телефон і обережно відсунув його подалі.
- Хто ти, в біса, такий?
- Просто військовий. Трішки стомлений. Дещо контужений, - мої слова звучали тихо, але впевнено. Я бачив, як у нього напружилися плечі. - Знаєте, всі ми, хто повертається звідти, страждаємо на загострене відчуття справедливості. Не терпимо, коли сильний тисне на слабкого. Коли хтось користується своїм становищем, щоб змушувати інших.
Я зробив паузу. Подивився йому просто в очі.
- Особливо, коли старші чоловіки кладуть око на молодих студенток.
Він зблід. Це була правильна реакція. Не здивування, не обурення, а саме страх. Значить, не вперше. І він одразу ж зрозумів, що десь прогорів. В кабінеті повисла тиша. Я розслаблено відкинувся на спинку крісла. Його руки ледь помітно здригнулися. Гра тільки починалася. Я подав корпус уперед, схиляючись ближче до нього. Він відсахнувся на кілька сантиметрів, але намагався тримати обличчя.
- Знаєте таку студентку, Софію? - моє питання прозвучало майже байдуже, але в очах був виклик. Його погляд хитнувся вбік.
- До чого ти це запитуєш? - буркнув він. - Студентів у нас багато...
Я повільно кивнув, ніби розмірковуючи над його словами, а потім різко піднявся з крісла і нахилився вперед, спираючись на стіл.
- Не вдавайте із себе невинне ягня, Васильович. У мене часу на цю виставу немає. Я звик вирішувати проблеми швидко і безкомпромісно.
Його губи стиснулися у вузьку лінію, але очі видали внутрішнє хвилювання.
- Ти що, вирішив мені погрожувати? - він знову спробував грати роль авторитетного викладача, різко підвівшись на ноги. - Хто ти такий, її янгол-охоронець?
Я розсміявся. Не просто смішок - голосно, щиро, так, що його аж пересмикнуло.
- Ахах! Це хіба для неї я милий ангелочок. А в житті ще той біс, Васильович. Вмію читати брудні думки людей. Бачу їх лукавість, жадобу. Знаю їх вподобання... Наприклад, те, на якій Тойоті Прадо ви катаєтеся.
Обличчя його перелилося від багряного до сіро-блідого. Лють і страх боролися в його очах.
- Ти... Ти що собі...
Я рвучко встав, різко гупнувши по столу. Він здригнувся.
- Прикрий...те єба'о! - гримнув я, хоча так і тягнуло заїхати кулаком по його пиці. Він зіщулився, але продовжував напружено дивитися на мене. - Скажу прямо, бо бачу, метикуєте ви гірше, ніж новобранець після першого обстрілу. Якщо я ще раз почую, що ви створюєте проблеми для неї - я покажу вам, наскільки добре я засвоїв уроки диверсій.
Ігор Васильович проковтнув слину. Його руки ледь помітно здригнулися.
- Я напишу на тебе... - він знову спробував ухопитися за залишки свого авторитету. - Тобі це просто так не зійде!
Я нахилив голову на бік, уважно дивлячись на нього.
- Що ви напишете? Що домагалися студенток і отримали виховну бесіду? Гм? Як думаєте, наскільки швидко вас відправлять на екскурсію до мого робочого місця? - він різко видихнув, втрачаючи останні залишки впевненості. Зморшки на його обличчі заглибилися, губи стиснулися. Він впав назад у крісло. - Цього разу у нас із вами легка чоловіча розмова. Не змушуйте мене призначати наступну зустріч - вона вам не сподобається. Ви мене почули?
Я зиркнув на нього зверху вниз, впершись руками у стіл.
- Я... зрозумів... - буркнув він, відводячи погляд.
Я підійшов до дверей, але перед тим, як вийти, ще раз кинув через плече:
- І ще одне. Якщо вона дізнається про нашу розмову... вам п'зда.