Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

кинути його. Тієї ночі він збирався зустрітися з ними, щоб врегулювати проблеми. Вони не були хорошими людьми. Він попросив мене доглянути за його клятим псом, якщо не з‘явиться до ранку.

Клюге пирхнув.

-- По тобі видно, що ти розповідаєш нам далеко не все, Амро.

Я похитала головою.

-- Гаразд. Він здобув для клієнта купу статуеток, вони забрали в нього всі крім одної і забули заплатити. А та яка їм не дісталася? Вони сильно хотіли її, принаймні він так казав. Він повинен був зустрітися з ними й обговорити винагороду. Вона мала бути значно вищою від попередньо узгодженої. Він називав це карою за недобросовісність, чи якось так. Очевидно, він пішов на зустріч і нарвався на ще більшу недобросовісність.

-- Чому він взагалі прийшов до тебе? Хотів твоєї допомоги?

-- Ні. Він хотів, щоб я потримала останню статуетку. Я відмовилася. Не хотіла ризикувати. Але погодилася доглядати за його псом, якщо щось піде не так. – Я сподівалася, що серед всієї правди вони не зауважать однієї брехні.

Клюге змінив тему.

-- Розкажи мені про бійку в таверні, Амро.

-- Що саме?

-- Свідки кажуть, що ти витягнула ніж і напала без причини. Зайшли три чоловіка, ти кинула ніж одному в руку і викинулася через вікно.

-- А в чому питання?

-- Чому ти без причини напала на трьох чоловік, двоє з яких явно бійці?

-- Я винна їм гроші. Вони прийшли по борг, а в мене не було.

-- Я б тобі повірив, якби на цьому закінчилося. Але тоді ти виманила їх, повернулася в таверну і захопила їхнього роботодавця. Погрожувала йому.

-- Я хотіла, щоб він списав мій борг.

-- Маги зазвичай не зичать гроші злодіям. Чи будь-кому.

-- То це був маг? Сумніваюся, що потужний. Вам краще знати, інспекторе Клюге. Але я не бачу причин, чому маг не може обрати будь-яку професію, яку хоче. Лихварство. А навіть роботу детектива.

Він зобразив натягнуту посмішку.

-- Думаю, ці дві події пов‘язані між собою. Думаю, ці чоловіки мають якесь відношення до смерті Корбіна Хардіна. Думаю, ти намагалася притиснути вбивцю, вимагала гроші за мовчання, і щось пішло не так.

-- А я думаю, що Ви повинні бути на п‘ятнадцять сантиметрів вищі й багаті, як Боркін Брівс. Від того, що Ви щось думаєте, воно не стає реальністю.

-- Але якщо я подумаю, Амро, якщо подумаю достатньо сильно – тебе повісять. Тому якщо я помиляюся, тобі доведеться переконати мене в цьому.

Я зітхнула. Мені було боляче, я була змучена, я була голодна. В мене запаморочилося в голові.

-- Можна мені сісти? – запитала я і почала осідати. Один з наглядачів стиснув мені кийком шию і підняв.

-- Нехай, -- сказав Осскіл. І дрючок зник.

-- Ваша доброта не знає меж, лорде, -- Я вмостилася найзручніше, як тільки могла. Осскіл встав і перетягнув крісло навколо стола.

-- Не варто підходити надто близько, -- попередив Клюге.

-- Не думаю, що вона небезпечна. Вона ледь стоїть на ногах.

Я пирхнула.

-- Вам слід боятися не мене, лорд Осскіл. А вошей.

Він заціпенів.

-- А, -- тільки й сказав. Поставив крісло за пів метра від мене і вмостився у ньому, нахилився вперед, щоб дивитися мені в очі.

-- Якщо я дам слово, що тебе звільнять, ти скажеш мені, хто вбив мого брата?

Я задумалася. Мабуть, йому можна довіряти. Загалом аристократи намагаються дотримувати слова. Проте похитала головою.

-- Ти мені не довіряєш?

-- Справа не в цьому. Є інша проблема.

-- Яка проблема?

-- Я присягла, що особисто прикінчу цю падлюку. Якщо ви візьмете справу в свої руки, то чого варте моє слово?

Якусь мить він просто дивився на мене, а тоді засміявся. Гадаю, думка, що злодійка піклується, щоб дотримати слова, може дійсно здатися смішною. Тому я просто чекала. Зрештою його сміх поступово стих.

-- Ти це серйозно?

- Гадаєте, тільки аристократи дотримують слова?

-- Ні. Більшість аристократів порушать клятву не задумуючись. Але чому ти турбуєшся про честь?

-- Якщо Ви питаєте, то Вам цього не збагнути. Можна я запитаю Вас дещо?

-- Чом би й ні? – сказав він знов отим своїм дивно байдужим тоном.

-- Коли Ви востаннє бачили брата? Живого.

Його обличчя стало безпристрасним. В мене виникла підозра, що так він виглядав, коли вирішував чи розсердитися.

-- Чому ти питаєш?

-- Бо за весь час, який я знала Корбіна, він ніколи про Вас не згадував. Розповідав про доньку, трохи. Одного разу коли був п‘яний, згадав про дружину. Але він ніколи не згадував свого старого, і ніколи не говорив про брата.

-- До чого ти ведеш?

-- Тільки до цього. Останніх три роки я пила з Корбіном, їла з ним, сміялася з ним і раз чи два навіть плакала з ним. Якби захотіла, то могла переспати з ним, хоча тільки боги знають, чому він цього хотів, зваживши на те, що я за ці роки зробила зі своїм обличчям. Але тоді я думала, що це ускладнить нашу дружбу.

-- Ми трималися одне за одного, похвалялися один перед одним своїми трофеями. Позичали одне одному гроші, ставили на коней, на карти, на кості. За день до смерті він попросив мене доглянути за своїм псом. А вранці, коли він помер, я мусила відтягувати цю псину від запаху його крові. Це я мусила повідомити його коханці